Вибух у тиші пролунав страхітливо гучно. Потім знов тиша. Росіяни тільки знали, що снаряд не їхній, а солдат, що йшов до них із білим прапором, раптом зник у хмарі пилюки. А за мить вони вже стріляли по будинку, мов шалені. Навели всі гармати, перешикувалися для обстрілу й почали трощити спочатку південне крило, потім середину корпусу, тоді північне крило, де з вікна звисав прапорець, вивішений двірником. Прапорець упав у штукатурку, що осипалася зі стін. Під кінець вони знов обстріляли південне крило, дуже довго й люто: вони давно не стріляли, тож зрешетили всю стіну, поки будинок завалився. Аж тоді вони помітили, що у відповідь не пролунало жодного пострілу.
IV
На базарних прилавках залишилися ще тільки дві великі кольорові плями: зелена купа огірків і жовтогаряча — абрикосів. Посеред майдану, як споконвіку, стояла помальована синім і червоним гойдалка, але фарба вигоріла, потьмяніла, вкрилася брудом, наче на старому пароплаві, який терпляче дожидає десь у гавані, поки його спишуть у брухт. Човники з сидіннями висіли непорушно, жоден не гойдався, а з димаря на житловому фургоні, що стояв поряд гойдалки, йшов дим.
Кольорові плями помалу танули; купа огірків, схожа на мозаїку з різних відтінків зеленого, швидко меншала, і Грек ще здалеку бачив, що двоє чоловіків перекладають. їх на візок. Купа абрикосів танула повільніше: там була тільки одна жінка, що обережно брала плоди по одному і обережно клала їх у кошики. Огірки, певне, були не такі ніжні, як абрикоси.
Грек пішов повільніше. "Відмагатись,— думав він,— уперто, затято відмагатись. Це єдина рада, коли все виявиться. Єдина. Адже йдеться про життя". Правда, поки що нічого не виявилося. Він був певен. "Але як тут іще багато євреїв!" — дивувався він.
Бруківка на вуличці, що тяглась між маленькими будиночками й невисокими деревами, була вся у вибоях, але Грек не відчував цього. Він страшенно хвилювався: швидше звідси, швидше, і якнайдалі, аби не впасти комусь в очі, то, може, ще й відмагатись не доведеться. Тільки швидше. І він усе піддавав і піддавав ходу. Він уже був зовсім близько від базару, ось його проминув візок з огірками, а на базарі лишилася тільки ота обачлива жінка, що так старанно складала свої абрикоси. Купка їх не зменшилася ще й наполовину.
Грек побачив гойдалку. Він іще зроду не гойдався на гойдалці з човниками. Таких розваг йому не дісталося; вони були заборонені в їхній родині, бо, по-перше, він був хворий, а по-друге — хіба годилося прилюдно отак по-дурному, ніби мавпа, теліпатися в повітрі. А він ніколи не робив нічого забороненого — оце сьогодні вперше, та ще й таке страшне, мало не найгірше, щось таке, за що можна заплатити життям. Грек відчув, що збудження душить його, і швидко, аж заточуючись на сонці, попрямував через безлюдний майдан до гойдалки. З фургона задиміло дужче. "Мабуть, підкинули вугілля,— подумав Грек.— Ні, дров". Він не знав, чим топлять тут, в Угорщині. Та йому було й байдуже. Він постукав у двері фургона, з'явився голий до пояса, білявий, неголений, ширококостий чоловік, трохи схожий обличчям на голландця, тільки ніс був дивно маленький, а очі темні.
— Що вам? — спитав він по-німецькому.
Грек відчув, як піт тече йому в рот; облизнувся, долонею витер обличчя й відповів:
— Погойдатися, хочу погойдатися.
Чоловік у дверях фургона примружив очі, потім кивнув. Клацнув язиком, за спиною в нього з'явилась його дружина, вона була в нижній спідниці, піт котився по її обличчю, і темно-червоні бретельки були плямисті від поту. В одній руці жінка тримала дерев'яного ополоника, на другій руці — дитина. Дитина була брудна. Смуглява жінка здалася Греко ві похмурою. В цих людях, безперечно, було щось грізне. Може, він здався їм підозрілим. Грекові вже перехотілося гойдатись, але чоловік, що нарешті перестав клацати язиком сказав:
— Як хочете... в таку спеку... ополудні...
І пішов униз по сходинках. Грек відступив убік і пройшов за ним кілька кроків до гойдалки.
— Скільки це коштуватиме? — безпорадно спитав він. І подумав: "Вони гадають, що я божевільний". Піт доводив його до нестями. Він утер рукавом обличчя й зійшов дерев'яними сходинками на поміст. Угорець відпустив гальмо, середня гойдалка легенько хитнулась туди й сюди.
— Ви ж, певне, не схочете злітати дуже високо,— сказав він.— А то мені треба лишатися тут і пильнувати. Такий припис.
Грекові було неприємно чути його німецьку мову. Він вимовляв слова якось м'яко й водночас бридливо, ніби слова були німецькі, але мова зовсім інша.
— Я не буду високо. Можете собі йти,— сказав Грек —Стривайте, то скільки платити?
Угорець знизав плечима.
— Дайте одне пенге.
Грек віддав йому останнє своє пенге і обережно сів у гойдалку. Човник виявився ширший, ніж здавався на вигляд. Грек відчув себе впевнено і заходився вправлятись у техніці гойдання — він бачив це багато разів, але сам ще не пробував. Він ухопився за жердини, але зразу пустив їх, щоб утерти піт, а тоді зігнув коліна, випростав їх, знову зігнув — і сам здивувався, що човник почав гойдатись. Це було дуже просто, треба тільки не порушити ритму гойдання, заданого самою гойдалкою, а пристосуватись до нього: вчасно згинати ноги в колінах, не стримуючи гойдалку. Відкидатися назад, випроставши коліна, коли човник гойднеться вперед, а коли човник летить назад — падати вперед, не випускаючи линви з рук. Дуже просто й гарно. Грек побачив, що угорець усе ще стоїть, і гукнув йому:
— Чого ви? Йдіть собі!
Угорець похитав головою, і Грек більше не зважав на нього. Він раптом збагнув, що проґавив у житті щось дуже істотне: гойдалку. Це ж чудова розвага! Піт на лобі в нього висох, за кожним розмахом у нього ніби чарами вливалися свіжі сили, і взагалі — світ став не такий. То він складався лише з кількох брудних дощок, між якими зяяли широкі щілини, то перед Греком відкривалось усе небо.
— Обережно! — гукнув угорець унизу.— Тримайтеся! Грек відчув, що він загальмував; гойдалку нерізко шарпнуло, і вона зупинилась.
— Облиште! — гукнув Грек. Але угорець похитав головою. Грек знову швидко розгойдався. Яка це розкіш — стоїш паралельно землі, коли гойднешся назад, і перед очима — брудні дошки, що означають весь світ, а потім летиш уперед і — ступаєш по небу, бачиш його над собою, ніби лежиш на луці, тільки тут воно ближче, куди ближче. А що між тим — не варт і дивитись. Ліворуч жінка старанно вкладала абрикоси, а купка наче й не меншала. Праворуч стояв цей гладкий білявий тип, що мав припис гальмувати його; кілька курей з'являються в полі зору й зникають, позаду — вулиця. Кашкет злетів у нього з голови.