Житло будувалося людиною для оберігання вогню. Оберігаймо ж вогонь пристрастей радянської людини!
Володя сидів з шматком м’яса, нанизаним на виделку. Забув, що треба нести той шматок до рота, втупивши очі в чорний пакетик з виноградом, що лежав на підвіконні, накритий великим зеленим листком, виголошував мовчазну промову на захист свого проекту.
ОСТАННІЙ АКОРД
Голосували дружно. Ще зовсім недавно Діжі здавалося, що він — Робінзон на безлюдному острові одноосібного розуміння проекту "Сонце для всіх", потім до нього приєднався П’ятниця — Брайко. Ще потім він сам себе відчув П’ятницею, а Брайка возвеличив до рангу Робінзона; тепер безлюдний острів став густонаселеним містом, в ньому вже налічувався мільйон мешканців, мешканці росли, вже тут була ціла республіка, вже стояв стіною народ, уособлений отим сірооким Олексієм Івановичем.
Бути справжнім художником — означає вибрати тяжку долю. Талант ще нікому не полегшував життя. Йдеш іноді крізь нерозуміння, недовір’я, сумніви.
Стіна нерозуміння руйнувалася перед очима в Діжі, і він мимоволі заздрив тим невідомим митцям, за проекти яких вони голосували. "Сонце для всіх" — перша премія. "Провесінь" — друга. А в проскрипціях Кукулика і Кошарного ці проекти були віднесені на саме дно зневаги й забуття. "Космос", той самий осіромашений "Космос", який Кошарний з Кукуликом пхали на першу премію, тепер лише завдяки наполегливості Тетяни Василівни одержав останню, заохочувальну, та й то половина членів жюрі утрималася від голосування.
Кошарний підсунув до себе чиюсь пачку цигарок, невміло припалив цигарку, закурив, хоч був некурящий. Кашляв, червонів, пахкав димом, щоб сховатися від присутніх за сизою хмаркою. Дивно, як він ще тримався. Навіть струшував попіл, який попадав йому на рукав піджака, і поправляв краватку. Цивілізований мужчина! Цивілізація в людини — у середньому мозкові. Там центри стримування. Під дією алкоголю, хтивості, підлабузництва, кар’єризму, просто страху мозок розгальмовується і ти втрачаєш людську подобу. Може, Кошарний глушив свій мозок нікотином, щоб витримати небачений сором?
Кукулик сидів, опустивши плечі, опустивши майже до самої підлоги руки, тільки голова в нього трималася ще прямо завдяки товстій, мов колона, шиї. Так сидять підсудні. Людини нема, є тільки її зовнішня оболонка. Пам’ять, уява, думка — все це десь у іншому місці, все це гасає по світах у пошуках порятунку, не знаходить, на мить повертається до свого хазяїна, він, злякано стрепенувшись, знов жене їх світ за очі, а сам сидить, змуміфікований ганьбою, страхом і презирством.
Є такий проект. Через три-чотири тисячі років людство розіб’є Юпітер і з утвореного "будівельного матеріалу" спорудить навколо Сонця велетенську кулю радіусом в триста мільйонів кілометрів, з товщиною стінок в три метри. Будівництво триватиме вісімсот років. Опісля людство розселиться всередині кулі і матиме "райське життя": сталу температуру в усіх точках, прекрасний м’який теплий клімат, Як жити на тверді триметрової товщини? Кукулик би перший згодився там жити, щоб випробувати ту твердь, згодився б поїхати зараз у Антарктиду, полетіти в космос, аби тільки не сидіти отут, не бути присутнім при власній ганьбі і найбільшій своїй поразці, поразці всього свого життя.
Тепер, тільки тепер нарешті він збагнув, що цей останній його злочинний крок не був випадковий, що готувався він протягом багатьох років, викристалізовувався, виростав, мов культура злоякісного грибка, посіяна в лабораторній пробірці на сприятливе поживне середовище. Він звик до перемог, упевнився в своїх перемогах, вважав, що перемагає той, у кого більша сила, а не той, хто має слушність. І от розплата. Сила йому не помогла. Не помогло нічого. Ні ота всевладна жінка, що, затиснувши уста, сидить за його столом, у його кріслі і тримає в руках його долю. Ні отой слизняк, який намагається заховатися за димовою завісою, але все одно ні від кого не приховає своєї нездарності і всезагальної зачуханості. Ні нахабний Жеребило, який десь умирає, а може, й помер, випередивши його, Кукулика, і хоч тепер скрутивши своєму директорові дулю.
А який сьогодні довгий день! Мовби для того, щоб передумав Кукулик усе своє життя, щоб сидів і карався.
Та він сидів і думав лише про одне: "Що ж тепер буде?" Боявся зазирнути в завтрашній день, глянути на те, що його жде. Не міг уявити себе на звичайній рядовій роботі, бо, власне, ніколи на ній не був і не знав, що воно таке. Жахався від думки про те, яке довге життя в людини. Позаду мовби й не було нічого, а попереду! І треба жити, і жити не директором і не Василем Васильовичем Кукуликом, а просто звичайним собі громадянином, яких — двісті п’ятдесят мільйонів. Тільки тепер збагнув, яка то гордість — трудівник! Заздрив тим, хто має ремесло в руках, уміє щось робити — хоч гнути дужки до відер. А він не вмів нічого. Навіть хліба в магазині не купував ніколи. Все дружина та дочки. Праця для нього була все життя абстракцією. Хтось там прибивав підметки до черевиків, сіяв хліб, пиляв ліс, місив бетон, бив камінь, викреслював проекти — сотні й тисячі кілометрів несхибно точних ліній. А він? Приносили до нього архітектори свою працю, і він або приймав її, або бракував, ні з ким не радячись, і часто все залежало від його настрою.
А тепер — злочин. Хто його штовхнув? Хто? Кошарний? Але що таке Кошарний поруч з ним, Кукуликом?
Академік бачив тільки Кукуликову неприродно зігнуту спину. На гадку прийшов рядок з Сенеки: "Кораблі поглинаються водами іноді того самого дня, в який пишалися на них".
— Може, ми доручимо розкрити конверти нашому старійшині, Дементію Хомичу? — долинув раптом до нього тихий голос Тетяни Василівни.
Він нахилив голову, приклав руку до грудей.
— Дякую за честь, але я не бачу причин, чому б вам, Тетяно Василівно...
— Після того, як ми проголосували, це найурочистіша частина церемонії, і я просила б вас, Дементію Хомичу...
— Просимо, просимо! — залунали голоси.
Академік підвівся, пішов до столу, на якому акуратною купкою лежали різноколірні конверти, сказав:
— В усе вірити або ні в що не вірити — найкращі два способи уберегти себе від думання. Я вірю в талант. Вірив у талант усе життя, віритиму й надалі. Дозвольте...