— Якого чорта!
І один сам умираєш. Нікого нема, ніхто в твою шкуру не влізе, вона відгородила тебе від землі — і від людей, усі десь збоку, ходять наче кругом палаючої хати, а всередину зайти бояться. А ти лежиш і гориш, і згоряєш, і догоряєш... А земля ж велика, а гарна ж, як у півд... Тьфу! Ніколи не був у тій Каліфорнії і не знає, що воно, а лізе на язик навіть тепер...
— Маріє!
— Що тобі, Петре?
— Знаєш, Мар...
— Ну, що? Ти помовч, тобі ж важко говорити...
— Ні, я буду... Марій... Марійко... Я ж тебе... люби... люблю, Мар-р...
Вона гладила йому руки, а він хотів вибалакатися, може, востаннє.
— Син, якщо... приїде... то... кінець... у мене воно... Марійко...
І нащо він лаяв сина? Розумний хлопець. Кандидатом наук скоро буде. А оте "в" йому дочепив якийсь дурний писар. Хіба мало їх розплодилося? Раді, що допалися до чорнила. Пишуть, пишуть...
— А Брайко, Маріє, отже ж... Ти ж бачила... Ох і Брайчик...
Він наче сп’янів. Стало трохи легше, біль блукав десь поза-уманню, тупо штовхав Жеребилове тіло здалеку, але свідомість жила, свідомість працювала чітко, виразно, незатьмарено.
— Він сказав про землю... Ох і сказав! А я... тварюка я, Марійко... І Кошарний... і Кук... Василь Вас... теж... Вони думають — кінці в воду... Жеребила нема, його вже з’їло, він... Марійко, набери... набери телефон... прийомної... Попроси... Не Кукулика... Нікого не проси... А Тетяну... Тетяну Василівну... Вона жінка... Вона з Куку... З Василем Вас... Хай вона знає! Жеребило їм ще покаже! Набери!
Дружина послухалася, набрала номер телефону, підождала, поки там підходила Тетяна Василівна, сказала:
— Зараз з вами хоче говорити товариш Жеребило.
— Здрастуйте, товаришу Жеребило, — сказав здалеку голос Тетяни Василівни. — Бажаю видужати пошвидше і всі наші товариші бажають. Ось тут на жюрі. Сидимо, вас згадуємо...
"Ой бреше ж!" — подумав Жеребило, але не став заперечувати, навіть не привітався з Тетяною Василівною, відчуваючи, що знов зараз візьме його в сталеві лабети біль, квапився, поки мав силу, поки був просвіток, хрипко сказав у трубку:
— Слухайте мене... Слухайте... Там "Космос"... Проект "Космос" є. Так його нам робили жучки... За гроші... Трохи наших ідей, та їхнє креслення, та... З миру по нитці... А підписалися: Кукулик, Кошарний і я... "Космос" — це ми підписали. Так і знайте в разі чого... Вони там пхатимуть його на премію... На першу... А це ми... І жучки... На смертному одрі зрі... — гикавка перервала йому мову, і слово вийшло розірваним на дві частини. Другу частину він вимовив лише за хвилину: — ...каюся... — Хотів ще додати: "Як комуніст", але сказав інше: — Прощайте.
"Зрікаюся". "Каюся", чи "зрікаюся", чи "зрікаюся" і "каюся"? І "прощайте". Треба було не так. Не прощення. Треба було сказати: "Бувайте". Або: "До зустрічі по той бік землі..." або "на Байковому кладовищі..."
А хтось стояв осторонь, і скалив зуби, і передражнював: "У мене містки справні..."
— Якого чорта, — заскрипів востаннє зубами Жеребило.
ПОЇДЕМ, КОХАНА, У ЛІС
А тоді була весна, і ми поїхали до лісу. Ми вже давно збиралися поїхати в ліс, але якось не випадало, хтось з нас не мав часу, і цей "хтось" найчастіше був, ясна річ, Володя. Коли людина рветься за місто, вона починає з особливою пильністю і прискіпливістю придивлятися до всього, що її оточує, і настає нарешті такий день, коли вона з страхом, обуренням і відразою вигукує: "Як це я можу жити хоч день у цьому незбагненному хаосі, що зветься містом?" І вже тобою заволодіває хвороба — містофобія. Ти ненавидиш місто, яке ще вчора любив, без якого не міг жити.
Місто!
Клапті неба в проломах вулиць. Нема запахів квітів і духу трав. Не чути пташиного співу. Не видно зірок і місяця. Земля вкрита сірою корою асфальту.
Місто!
Гамір, грюкіт, гуркотнява. Ріки нечистот спливають по вузьких підземних трубах з-під кам’яних кубів будинків. Чад незгорілого газу. Вуглекислота з мільйона ротів. Мов на Юпітері.
Місто!
Шалений поспіх. Тіснява. Штовханина. Зоднаковіння людей. Напхані до краю трамваї, тролейбуси, автобуси.
Місто!
Істерія стадіонів. Пиха театрів. Біляче колесо редакційної метушні. Гірські масиви канцелярських столів. Цілі соснові і букові ліси спиляно на ці столи.
Місто!
Тисячі цивілізованих-перецивілізованих жіночих ніг, позбавлених жиру, м’язистих, масажованих від стоп до стегон. Худорляві, вузькогруді, вузькостегні, понівечені модою дівчата. Молодики, схожі на тих стародавніх греків, що бачимо їх на стінках амфор: кучеряві борідки, забагато волосся на голові й обличчі, обмаль одягу на тілі.
Місто!
І ти втікаєш від нього в ліси й на зелені трави, ти квапишся на Дніпро, щоб глянути, як скресає на ньому крига, щоб першому скупатися в його теплих водах, щоб побачити його осінню прозорість.
Центри кохання містяться в корі головного мозку. Кора атакується в місті радіо, телевізором, вуличним рухом, засіданнями, нервуванням на роботі. Почуття притуплюється, і ти намагаєшся дременути на лоно природи. "Ходімо, кохана, у ліс". — "Ще холодно в лісі, мій друже". — "Не дуже, — кажу я, — не дуже..."
Власне, чи ми думали про все це, коли поїхали в ліс?
...Володя подзвонив мені напередодні: "Вероніко, завтра можеш мене четвертувати, тобто розкидати на всі чотири сторони від Києва. У мене вільний день, і я вільний і вічно буду тепер вільний!"
Він буквально водив мене за носа, мов останнє сопливе дівчисько. Обіцяв, згоджувався на кіно, театр чи стадіон, а зрештою йшла я сама. У нього не вистачало часу. Куди він дівав той час, цікаво було б знати! Зустрічалися ми за останні чотири місяці якщо й не чотири рази, то не більше восьми, та й то, коли він забігав до бібліотеки. А забігав він туди тільки тоді, коли йому вже припікало далі нікуди, і не хотів сидіти до кінця моєї роботи, щоб хоч провести мене додому, а тільки хапав ту чи іншу книжку, щось там дивився, щось муркотів собі під носа, нотував у блокнотику і знов зникав на цілий місяць. Звичайно, я могла б поїхати на його Татарку, на ту ветху Соляну вулицю, але ж усьому є межа! Досі було завжди навпаки. Досі за мною бігали хлопці, до мене їздили, перед моїм будинком вистрибували, ждучи, поки я хоч покажуся, а тепер мені самій? Ну, знаєте, ще не народився той, хто б міг довести Вероніку Кукулик до... А до чого довести? І чи вже так Володя прагнув довести мене до будь-чого? По-моєму, він просто мене останнім часом не помічав. Може, закохався? Але був уважний, і чулий, і ніжний, і ліричний, коли ми бачилися. Казав: "Трохи підожди, Вероніко. Я так закрутився. Ось ще трохи — і я буду вільний. А зараз — по саме горло роботи". Що за робота — мовчав. Дуже мило, звичайно. Ти ждеш, ти цікавишся, ти, нарешті, пропонуєш свої послуги, свою допомогу, а тобі навіть не кажуть, яка то робота.