За стіною почали сваритися мої сусідки:
"Ти знову купила іржавий оселедець?! — верещала Лідія Костянтинівна.— Хіба ти не бачила, що в нього вже голова відпадає?!"
"Піди купи кращого!" — як завжди, з холодним викликом одказувала донька, сердито стукаючи по підлозі своїми товстими підборами.
Скоро вона заведе своєї "Как мне бы-ы-ыть..."
Я швидко вдягся й пішов на кручі, через двір, мимо довгого ряду хлівчиків з усяким непотребом, човнами й мотоциклами. Попід стінами хлівчиків уже зійшла молоденька кропива і тихо пахла у вечірній вологості. Поміж густими кущами дерези на схилах уже заплуталася лагідна просинь.
А низовою вулицею ще текла ріка жовтого пилу і в ньому снували маленькі люди.
Сонце вже торкнулося обрію. Воно було кругле густо-червопе і таке врочисте, що говорити з ним личило б хіба що давньогрецькою мовою. Але я не знав давньогрецької і йшов поміж кручами, тихо шепочучи: "Awe sol, awe sol!"1. Скоро я вже не добачу тебе з цих круч... Але ж ти однакове всюди".
1 Слава сонцю, слава сонцю (лат.).