І обом їм робиться трохи сумно, бо знають, що таки не буде.
Попереду чути стукіт сокири, аж виляски над водою. То поромщик підлагоджує пором після зими, бо має час, доки підоспіє хтось, щоб перехопитися на інший берег.
Забачивши Данила й Польку, він шапкує до них уклінно, бо довго не бачилися — цілу зиму.
— Живі-здорові?
— Та слава Богу!
— Що там у вас, у Вищій?
— Весна...
— А новенького?
Та й розгомоняться на часину, хоч те новеньке відоме всім трьом. А вже коли сонечко вимахне з-за дерев і настил на поромі закурить сріблястим відпаром, просихаючи, вирушають на той бік. За дротянку, що перекинута з берега на берег і провисла серединою аж у воду, беруться двоє, поромщик і Полька, а Данило сідає на мішок і дивиться по річці в далечінь. До дротянки його не підпускають, щоб не оступився, бува, та у воду не впав або руку в шківець не встромив, бо такий щирий у роботі, що аж похапливий.
І пливуть: скрип, скрип, тьох, тьох,— виспівує дротянка, а вода поза поромом обтікає та шелестить: прудка весною течія, води багато.
Приставши до берега, Данило й Полька виходять на галявину, стоять якийсь час мовчки, поглядають у той бік, куди Данилові йти, потім Полька йому:
— Ну ти ж глядися там... А він:
— Дивися ж там за хазяйством...— це так, за звичкою бо хазяйства, вважай, немає, кури та квочка підсипана, та троє гусей осталося з зими на розплід.
Далі Данило йде сам, а Полька з поромом поволі одпливає на той бік не оглядаючись. Він теж ні разу не озирнеться, тільки наслухає, як дротянка над водою витьохкує, підкидає зручніше лантушок на плечі й дибає петлястою стежкою, вже не обминаючи калюж.
На розсаднику ані душі, навіть слідів людських немає — неторкана земля. Тільки рівненькі, посаджені під шпур кленочки, тополі, дубки, ясени до сонця пнуться та напружуються в бруньках — ось-ось вони луснуть. Край плантації під старою побитою громом вербою тулиться хата, вірніше не хата, а курінь о чотирьох стінах. Це і сторожка, і насінниця, і затишок для добрих людей у негоду. Торік біленька, вимазана Полькою хата зчорніла за зиму, скло у вікнах взялося жовто-червоними розводами та кружечками, райдугою проти сонця виграє.
Данило відсунув двері, вдихнув сирої погрібної пітьми, напоєної духом підопрілого сіна з примістки й торішнього акацієвого насіння, що лишилося невисіяним, і сів на поріжку, відчуваючи, що вже ніколи в світі, до смерті, до сліпоти, не піде звідси, з розсадника, що тільки й жив узимку мрією про цю мить... І хоч на нього чекало багато роботи: треба було винести з хати сіно й жолобки з-під насіння, щоб просихали на сонці, протерти вікна, розікласти свою примусію, щоб всяка річ своє місце знала, поставити сітку на ярку, розтикати попід стелею деревій, щоб зміцнити вологий весняний дух у своїй загородці, де примістка,— а він сидів на поріжку нерухомо, всміхаючись перед собою, й дрібно-дрібно ворушив пальцями рук, покладених на гострі коліна, у котрих ще гула втома від довгої, незвичної після зими ходи.
Нарешті підвівся, вломив дрівець на всохлому кущі черемхи й розіклав багаттячко. Тоненький струмок диму поволі піднявся над сторожкою, понад віттям дерев та й послався над ними прозорою хмаркою. А перегодом на горі, що голо височіла за лісом, пролунало, як над порожнечею:
— А-га-га-га...
"О, вже сошеняни пасіку привезли,— подумав Данило.— Знов на те місце, що й торік. Ну, воно й правильно, бо в цьому краї, як узяти по Пслу, найбільше дикої яблуні то груші, а ще ж і терну, і черемхи скільки... "
— То ти, Даниле?.. — лунко запитали з гори.
— "А вже ж не хто",— відповів у думці Коряк, міркуючи, що горланити йому, старому чоловікові, не личить, а як там комусь треба буде переконатися, він це чи не він, то прийдуть.
Ходив до нього завжди старший сошенянський пасічник дід Прокіпко — не про щось там дрібне погомоніти, а про життя.
Він і розмову так починав: "Давай, лишень, Даниле, про життя поміркуємо... Які дива за зиму чував або видав?"
Коряк любив такий зачин, однак першим балачки не заводив, зважаючи на те, що Прокіпко старший за нього на цілих п'ятнадцять років, а отже й мудріший на цілий ківш.
"Н-да... — починав пасічник, закручуючи цигарку з Данилового кріпачку.— Життя наше, як теє колесо: котиться, котиться, з гори на гору, з гори на гору, тоді цоп — упало... "
І починалася балачка.
"Ну, як сю зиму сторожувалося?" — цікавиться Прокіпко, вмощуючись під вербою так, щоб стовбур у спину не муляв. "Ет, не питайте",— одказував Данило й заходжувався розважливо, з довгими значущими паузами, оповідати, яка на нього оце недавно, вже напровесні, незгода трапилася.
"Сиджу якось уночі під коморою, курю, наслухаю, що де робиться. В конторі саме якась нарада закрилася, люди розходяться. Бачу, і до мене хтось чимчикує. Підійшло, чую, постояло, похекало. Думав обізватися, спитати, хто, а тоді така гадка: як треба чогось од мене, само скаже, не треба — піде... "
При словах "постояло, похекало" Прокіпко нашорошувався, зводив на співбесідника очі, що з ним траплялося дуже рідко, очікуючи на щось незвичайне, якесь диво, а Данило, помовчавши, вів далі:
"Одсторожував я, пішов додому, сів снідати... Коли це рип — посильний. Так і так, товариш голова викликають. Приходжу. Тільки на поріг, а він: "То ви, Даниле Кіндратовичу, може, скажете голові в очі, откровенно, що не уважаєте його, що він для вас не авторитет?"
"Чого, з якої речі?" — питаю.
"Ну як,— одказує,— підійшов учора до вас, а ви курите, очима дивитесь і — ні "здрастуйте", ні "До побачення". Я все ж таки голова... "
"Кажу йому: чув, що підходив хтось, а здоровкатися не здоровкався, бо не впізнав — бачу погано".
"Ну да,— сміється,— зірки на небі, самі ж хвалилися, бачите, а голови й за крок не признали?"
"Та, кажу, може б, і признав, якби ж трохи далі стояли. Обидився... "
Прокіпко на те ані пари з уст, попихкає димом, похитав головою та й подається на гору до пасіки. А вже другого дня, знову завітавши на розмову, скаже:
"Так, гомониш, обидився... Угу... Ну, хай пообижається. А ти мені краще поясни, бо ти молодший, грамотніший, чого воно так, що в нас дванадцять місяців на рік, а у калмиків тринадцять?"