— Ходім вже, дитино, — промовила мати до старшого сина, — а ви, голуб'ята, зоставайтеся здоровенькі, — каже
вона до других.
Вони пішли, а услід їм кричали голосочки і "бувай здоров", і "вернися", і "вертайсь хутче"; а Галя — то вона тільки вигукувалась: "братик милий, милий братик!" Усі танцювали на морозі, поки зникли з очей вони, а затим повскакували у хатку на піч, і усім такеньки вже зробилось пусто-пусто без старшого брата. Усі зажурилися і затужили; у Галі вже слізоньки капали.
— І я піду у наймити! — каже один брат.
— От як! — промовила Галя; а слізочки закапали одна
по другій швиденько.
—І я! І я! І я! — кажуть усі брати в один голос.
У Галі слізки закапали вже по три та й по чотири разом, гонячи одна 'дну.
— Ой, лихо! — покрикнула Галя. — Усі підете! Усі мене покинете! І ти? І ти мене покидаєш? Покид...
Та вже до меншого брата вона більш промовити не здолала — затулила личенько обома ручечками й гірко заридала.
— Годі, Галю, годі! — кажуть брати, — слухай-но, що тобі казатимемо... Галя не слухала.
— Не плач, Галю! — каже менший брат і бере Галю до себе на коліна. — Я наймуся у службу та зароблю тобі чобітки — одкрий-бо личенько!
— Не хочу чобітківі — хлипле Галя, не хоче чобітків і личенька не одкрива.
— Слухай-бо, Галю... Галочко! — промовляв менший брат, — от яка ж ти недобра! От як мене красню слухаєш!
Одна Галина ручка одпала від личенька, й одне очко, повнісіньке сльозою, зирнуло на братика, і ридання впинилося.
— Помисли лишень, Галю, коли ми усі підемо у наймити, так усі чоботи собі покупимо, а тобі вже найкращі, ми усі кожухи покупимо, а вже тобі...
— І я піду у наймички! — вимовила Галя, і друга ручка одпала від личенька, і оченята вже веселенько виблискували у слізках.
І порішили вони такеньки усі, щоб іти у наймити; а поки наймитська служба, поки що, то було їм страх як нудно сидіти на печі, і міцненький жаль посягав їх по старшому брату. І усі вони дивилися по всіх боках або одно на одного, наче що загубили, без чого не знали, не вміли, як його бути. Коротенький день прудко біжав, та їм здавалося, що він кілька разів повертавсь назад, поки таки діждалися вечора морозного й мати прийшла. Як тоді серденятка всі не вистрибнули з грудей, поки мати розказувала, що старший брат у хазяїна, що йому так славно, — буде спати він у теплій хаті і годуватимуть його добре.
— Чуєш? Чуєш? — промовляли брати 'дно до 'дного. — От як йому буде! От як виборної — І Галя погукувала:
"О, славненько! О, любенько!"
Та чогось у братів впали голоси їх дзвінкі, і Галя якось слабенько плеще у долоньки, — раз тільки, а там і стихла. І мати, хвалячи життя його, запиналася — слова мерли в неї на устах, уста трохи трусилися.
На вечерю був куліш пшоняний, та ніхто до його й не доторкнувсь і нікого сон не змагав.
— Ви, діточки, не скучайте за братиком, — почала було мати, та голос ввірвавсь і змер; вона влилася гіркими гіркими і, як посліплена наче слізьми, тільки ловила діток коло себе, схоплювала, та й поцілунками всипала, та усе голосніш-голосніш ридала.
Пішли дні за днями й часи за часами, попривикали дітки, що нема старшого брата, та не перестали про його думати, і сливе щогодинки його згадували то цим, то тим, то знов другим. Тепер уже всякі казки й бувальщини у свято вони покинули, а розмовляли з мамою про брата — у свято мама ходила його одвідувати і приносила од його вісті — все вісті однакові — що здужає, що служить... І це на усякі лади брали і на усякі лади про це балакали: уявляли собі його хазяїна — знали вони, що хазяїн огрядний чоловік, кравець сивий, ходить у синіх шароварах і у чорній свитці і шиє сам усякі кожухи й свитки; уявляли собі хату хазяйську — знали вони, що хата хазяйська у три віконечка, під тесовим дашком, а у хаті по білих стінах висять образки — птиці рябопері, морський розбишака — турок у червоній чалмі з кинджалами у правиці; уявляли вони собі хазяйку — вони знали, що хазяйка молоденька і усе сидить біля віконця та вишива собі очіпки шовками та золотом. І чорну корову хазяйську собі уявляли вони із рижим телятком; а як розмова заходила про хазяйські санки та про білого коня, так Галя починала розкочуватись з боку иа бік, наче вона вже сиділа у санках, а білий кінь швиденько віз санки по грудовому шляшку.
Вони прибиралися, як літечко прийде, частенько ходити до брата, як тільки що весна дихне, піти його одвідати. Еге ж! Підуть вони до його, побачать його й наговоряться з ним. Що то як хороше буде зобачитися! Що то як дожидать бридко! Що то яка зима укріпила холодна та люта!
От як у хатці на луці думали та гадали про старшого брата і над усе у світі жадали із ним побачитися, і Галя таково вже частенько казала: "Хоч би одним очком поглянути на його", що вже тепер тільки вона намине "хоч одним очком", усі знали, на що "одно очко" хоче глянути, й зітхали.
А тим часом хазяїни на старшого брата дивилися за тим тільки, щоб бачити, чи справний він, чи не пустує, і жодного йому словечка не промовили, опріч якого приказу, грозьби та лайки. І на плацу, коло криниці, де він ходив щоранок і щовечір води брати і де сходилось багато людей, рідко хто вважав на поважного тихого хлопчика, що він що день, то робивсь похмурій та понурій, у латаній сорочечці, у праховенькій свитці, не на його пошитій, у старенькій шапці, которий терпеливо стояв на морозі пекучому, дожидав черги собі води зачерпнути — ніхто до його не озивавсь.
Перша робота була йому у хазяїна воду носити з криниці. Вдосвіта його слали до тієї криниці далекої під горою на плацу, коли ще усе місто бучне стояло у сивій імлі, люди не уявлялися, димочок не звивавсь і коли ще було коло криниці пусто — часом хіба стрічалася яка-така наймичка гірка або дві, та і се дуже рідко. Його відерце перше пробива лід у криниці, що уночі замерза, і тащив він сповнені відра під гору. Притащивши два відра, котрі хазяйка у той-таки час розплеска на вмиваннячко, на своє чорнобриве личенько, на білі ручки та знов туди й сюди по хазяйству, — він оп'ять ішов по воду. Сиза імла рідшала, димочок де-не-де вже звивався, вже люди попадалися і коло криниці; вже товпилося, купчилося багато народу — треба дожидати черги. Він стояв та дививсь, як шпарко дбайливі городяночки поспішали, заспавши, і гонили одна одну до криниці й від криниці; як ішли наймички, під'їздили й від'їздили бочки. Сиза імла зникала; зіходило сонечко й сяяло якими ж то блискучими, холодними, недружними ранками; повертавсь він з повними відрами до хазяїв. Тут йому треба було двір промітати, носити дрова з сіней до хати, побігти до сусіди ввечері спитати, коли буде мученика Лаврентія — у середу чи у четвер, бо хазяйка прибиралася на іменини до Лаврентія-шевця; або побігти до сусіди Меласі позичити трохи дріжджів, бо хазяйка заходилася ставити пироги; або побігти на торг купить за шага голок, коли хазяйка зломила голку — і багацько побігашок і пошарпушок треба йому було спожити. Та хазяйці можна було вгодити — була хазяйка весела, недбала молодиця, що як вона не хазяйнувала, так сидячи коло оконця, шила та вишивала, та приспівувала і поглядала з вікна на прохожих людей та на себе у дзеркальце, що умисне й висіло тут проти неї на цвятні.