— Як сміли ви так говорити до мене! — скрикнула вона, підступаючи до нього. і
— Я чув усе! — мовив Мозгл'яков урочисто, але якось мимохіть відступив крок назад.
— Ви чули? Ви підслухували? — сказала Зіна, з презирством дивлячись на нього.
— Так! Я підслухував! Так, я зважився на підлоту, та зате я дізнався, що ви най... Я навіть не знаю, як і висловитися, щоб сказати вам... яка ви тепер виходите! — відповів він, дедалі більше торопіючи під поглядом Зіни.
— А хоч би й чули, в чому ж ви можете звинуватити мене? Яке право ви маєте винуватити мене? Яке право ви маєте так зухвало розмовляти зо мною?
— Я? Я яке маю право? І ви можете це питати? Ви виходите за князя, а я не маю жодного права!.. Та ви мені слово подали, ось що!
— Коли?
— Як коли?
— Та ще сьогодні вранці, коли ви приставали до мене, я рішуче відповіла, що не можу сказати нічого певного.
— Однак ви не прогнали мене, ви не відмовили мені зовсім; отже, ви затримували мене про запас! Отже, ви зваблювали мене.
На обличчі роздратованої Зіни з'явилося болісне відчуття, наче від гострого, пронизливого внутрішнього болю; але вона перемогла своє почуття.
— Якщо я вас не проганяла,— відповіла вона ясно й спроквола, хоч у голосі її чулося ледве помітне тремтіння,— то єдино з жалю. Ви самі благали мене потривати, не казати вам "ні", але розглядіти вас ближче й "тоді,— сказали ви,— тоді, як ви впевнитесь, що я людина благородна, може, ви мені не відмовите". Це були ваші власні слова на самому початку ваших домагань. Ви не можете від них відмогтися! Ви насмілилися сказати мені тепер, що я вас зваблювала. Але ви самі помітили мою відразу, коли я побачилася з вами сьогодні, двома тижнями раніше, ніж ви обіцяли, і цієї відрази я не приховала перед вами, навпаки, я її виявила. Ви це самі помітили, бо самі питали мене: чи не серджусь я за те, що ви раніше приїхали? Знайте, що того не зваблюють, перед ким не можуть і не хочуть
8*
227
приховати своєї до нього відрази. Ви насмілились вимовити, що я берегла вас про запас. На це відповім вам, що я міркувала про вас так: "Якщо він і не обдарований розумом, дуже великим, то все ж може бути людиною доброю, і тому можна вийти за нього". Але тепер, коли я упевнилась, на моє щастя, що ви дурень, та ще й лихий дурень,— мені лишається тільки побажати вам повного щастя й щасливої дороги. Прощайте!
Сказавши це, Зіна відвернулася від нього й повагом пішла з кімнати.
Мозгляков, здогадавшись, що все втрачено, закипів з люті.
— А! То я дурень,— горлав він,— то я тепер уже дурень! Добре! Прощайте! Та перше ніж поїду, всьому місту розкажу, як ви з матінкою обшахрували князя, напоївши його доп'яну! Всім розкажу! Знатимете Мозг-лякова.
Зіна здригнулась і стала була, щоб відповісти, та, подумавши з хвилину, тільки презирливо знизала плечима й зачинила за собою двері.
В цю мить на порозі показалась Марія Олександрівна. Вона чула вигук Мозглякова, вмить здогадалась, у чому річ, і здригнулася від жаху. Мозгляков іще не поїхав, Мозгляков біля князя, Мозгляков роздзвонить по місту, а таємниця, бодай на короткий час, була конче потрібна! В Марії Олександрівни були свої розрахунки. Вона миттю зміркувала всі обставини, і план укоськання Мозглякова був готовий.
— Що з вами, mon ami? — мовила вона, підходячи до нього й дружньо простягаючи йому свою руку.
— Як: топ ami! — крикнув він осатаніло.— Після того, що ви накоїли, та ще: топ ami. Морген-фрі, шановна добродійко! І ви гадаєте, що обдурите мене ще раз?
— Мені шкода, мені дуже шкода, що бачу вас у такому дивному настрої, Павле Олександровичу. Які вирази! Ви навіть не стримуєте слів ваших перед дамою.
-т— Перед дамою! Ви... ви все, що хочете, а не дама! — скрикнув Мозгляков. Не знаю, що саме хотілось йому висловити своїм вигуком, та, певно, щось дуже громове.
Марія Олександрівна лагідно подивилася йому в обличчя.
— Сядьте! — сумно мовила вона, показуючи йому на крісло, де чверть години тому покоївся князь.
— Але послухайте, нарешті, Маріє Олександрівно! — скрикнув спантеличений Мозгляков.— Ви дивитесь на мене так, ніби ви зс-всім не винні, а ніби я ж винен перед вами! Це ж неможливо!.. Такий тон!.. Це ж, нарешті, перевершує міру людського терпіння... Знаєте ви це?
— Друже мій! — відповіла Марія Олександрівна.— Ви дозволите мені все ще називати вас цим ім'ям, бо в вас нема кращого друга, ніж я; друже мій! Ви страждаєте, ви змучені, ви уражені в саме серце — і тому не дивно, що ви говорите до мене в такому тоні. Але я зважуюсь відкрити вам усе, все моє серце, тим паче, що я сама себе почуваю трохи винною перед вами. Сідайте ж, поговоримо.
Голос Марії Олександрівни був болісно лагідний. На • обличчі відбивалося страждання. Зачудований Мозгляков сів біля неї в крісло.
— Ви підслухували? — вела вона, докірливо дивлячись йому в обличчя.
— Так, я підслухував! Ще б пак не підслухувати; от би йолоп був! Принаймні дізнався про все, що ви проти мене затіваєте,— грубо відповів Мозглякс-в, підбадьорюючи й піддрочуючи себе власним гнівом.
— І ви, і ви, з вашим вихованням, з вашими правилами, могли зважитися на такий учинок? О боже мій!
Мозгляков аж із стільця схопився.
— Але, Маріє Олександрівно! — скрикнув він.— Це, нарешті, нестерпно слухати! Згадайте, на що ви зважились, із вашими правилами, а тоді судіть інших!
— Іще запитання,— сказала вона, не відповідаючи на його питання,— хто вас нарадив підслухувати, хто розказав, хто тут шпигував? Ось що я хочу знати.
— Ну вже вибачайте, —цього не скажу.
— Гаразд. Я сама довідаюсь. Я сказала, Поль, що я перед вами винна. Але коли ви розберете все, всі обставини, то побачите, що коли я й винна, то єдино тим, що вам же бажала якнайбільше добра.
— Мені? Добра? Це вже казна-що! Запевняю вас, що більше не піддурите! Не такий удався!
І він повернувся в кріслі так, що воно затріщало.
— Прошу, мій друже, будьте спокійніші, якщо можете. Вислухайте мене уважно, і ви самі з усім погодитесь. По-перше, я хотіла негайно пояснити вам усе, все, і вйїїдізналися б від мене про всю справу до найменших подробиць, не принижуючи себе підслухуванням. Якщо ж не поговорила з вами загодя, тоді ще, то єдино тому, що вся справа була ще в проекті. Вона могла й не здійснитися. Бачите: я з вами цілком відверта. По-друге, не винуватьте дочки моєї. Вона вас шалено кохає, і мені треба було докласти неймовірних зусиль, щоб відвернути її від вас та схилити її прийняти освідчення князя.