— Але я скажу все-таки ще раз, що сам бог тільки міг вас напоумити привезти його просто до мене! Я потерпаю, коли уявлю собі, що з ним було б, бідолашкою, якби він потрапив до когось іншого, а не до мене? Та його б тут розхапали, по кісточках розібрали, з'їли! Кинулись би на нього як на рудник, як на розсип,— гляди, обікрали б його! Ви не можете уявити собі, які тут жадібні, ниці й підступні людці, Павле Олександровичу!..
— Ой боже мій, та до кого ж і привезти його, як не до вас; — які ви, Маріє Олександрівно! — підхоплює На-стасія Петрівна, вдова, розливаючи чай.— Не до Ганни ж Миколаївни везти його, як ви гадаєте?
— Однак, чого він так довго не виходить? Це аж дивно,— каже Марія Олександрівна, нетерпляче підводячись з місця.
— Дядечко? Та я думаю, він ще п'ять годин вбиратиметься там! А як у нього зовсім нема пам'яті, то він до того ж і забув, може, що приїхав до вас у гості. Це ж предивовижна людина, Маріє Олександрівно!
— Ой годі, будь ласка, що ви!
— Зовсім не що ви, Маріє Олександрівно, а суща правда! Це ж напівкомпозиція, а не людина! Ви його бачили шість років тому, а я годину тому його бачив. Це ж напівнебіжчик! Це ж самий спогад про людину; його ж забули поховати! Адже в нього очі вставні, ноги коркові, він весь на пружинах, і говорить на пружинах!
— Боже мій, який ви, одначе, вітрогон, як я вас по-
1 Премила оказія! (нім.)
слухаю! — вигукнула Марія Олександрівна, набираючи суворого вигляду.— І як не сором вам, молодій людині, родичеві, таке казати про цього шановного дідуся! Поминаючи вже його безприкладну добрість,— і голос її переймається якимсь зворушливим, виразом,— згадайте, що це залишок, так би мовити, уламок нашої аристократії. Друже мій, mon ami! Я розумію, що ви легковажите через якісь там ваші нові ідеї, про які ви безнастанно говорите. Але боже мій! Я й сама — ваших нових ідей! Я розумію, що засади вашого напряму благородні й чесні. Я почуваю, що в цих нових ідеях є навіть щось високе; але це все не заважає мені бачити й прямий; так би мовити, практичний бік справи. Я жила на світі, я бачила більше за вас і, нарешті, я мати, а ви ще молоді! Він дідусь, і тому на ваші очі смішний! Мало того: ви минулого разу казали навіть, що наміряєтесь відпустити ваших селян на волю та що треба ж щось зробити для віку, і це все тому, що ви начитались там якого-небудь вашого Шекспіра! Повірте, Павле Олександровичу, ваш Шекспір давним-давно вже віджив свій вік, і коли б воскрес, то, з усім своїм розумом, не розібрав би в нашому житті ані рядка! Коли є щось рицарське й.величне в сучасному нам суспільстві, то це саме у вищому стані. Князь і в кульку князь, князь і в халупі буде як у палаці! А от чоловік Наталії Дмитрівни мало не палац собі збудував — і все ж він тільки чоловік Наталії Дмитрівни, й нічого більше! Та й сама Наталія Дмитрівна, хоч п'ятдесят кринолінів на себе наліпить, все ж лишиться тією самою Наталією Дмитрівною і нічогісінько не додасть собі. Ви теж почасти представник вищого стану, бо від нього походите. І я вважаю себе не чужою йому,— а погана та дитина, яка паскудить своє гніздо! Втім, ви самі дійдете до всього цього краще за мене, mon cher. Paul 1, і забудете вашого Шекспіра. Передрікаю вам. Я певна, що ви навіть і тепер не щирі, а так тільки, модничаете. Втім, я забалакалась. Побудьте тут, mon cher Paul, я сама сходжу нагору й довідаюсь про князя. Може, йому треба чогось, а з моїми ж людцями...
І Марія Олександрівна квапливо вийшла з кімнати, згадавши про своїх л'юдців.
— Марія Олександрівна, здається, дуже раді, що князь не дістався цій франтисі, Ганні Миколаївні. А запевняла ж усе, що рідня йому. Ото розривається, мабуть, тепер з досади! — зауважила Настасія Петрівна; та, помі-
1 мій любий Поль (франц.)
тивши, що їй не відповідають, і глянувши на Зіну й на Павла Олександровича, пані Зяблова враз догадалася і вийшла, мовби за ділом, з кімнати. Проте вона зараз же винагородила себе, зупинилась під дверима й стала підслухувати.
Павло Олександрович ту ж мить звернувся до Зіни. Він був страшенно схвильований; голос його тремтів.
— Зінаїдо Афанасіївно, ви не гніваєтесь на мене? — промовив він з несмілим і благальним виглядом.
" — На вас? За віщо ж? — сказала Зіна, злегка почервонівши й звівши на нього чудові очі.
— За мій ранній приїзд, Зінаїдо Афанасіївно! Я не витерпів, я не міг чекати ще два тижні... Ви мені навіть снилися. Я примчав узнати мою долю... Але ви хмуритесь, ви гніваєтесь! Невже й тепер я не взнаю нічого вирішального?
Зінаїда справді нахмурилась.
— Я ждала, що ви заговорите про це,— відповіла вона, знову опустивши очі, голосом твердим і суворим, в якому, проте, чути було досаду.— І що ждати було для мене дуже важко, то чим швидше це скінчиться, тим краще. Ви знову вимагаєте, тобто просите, відповіді. Гаразд, я повторю її вам, бо моя відповідь усе та сама, що й перше: почекайте! Кажу вам,— я ще не вирішила і не можу обіцяти вам, що буду вашою дружиною. Цього не вимагають силоміць, Павле Олександровичу. Але, щоб заспокоїти вас, додаю, що я ще не відмовляю вам остаточно. Завважте також: подаючи вам тепер надію на сприятливе рішення, я роблю це єдино тому, що поблажлива до вашого нетерпіння й турботи. Повторюю: я хочу мати повну волю в своєму рішенні, і якщо, врешті, я скажу вам, що не згодна, то ви не повинні винуватити .мене в тому, що я подавала вам надію. Отже, знайте це.
— Отже, що ж, що ж це! — скрикнув Мозгляков жалібним голосом.— Невже ж це надія! Чи можу я дістати хоч будь-яку надію з ваших слів, Зінаїдо Афанасіївно?
— Пригадайте все, що я вам сказала, й діставайте все, що бажаєте. Ваша воля! Але я більше нічого не додам. Я вам ще не відмовляю, а кажу тільки — ждіть. Але повторюю вам, я лишаю за собою цілковите право відмовити вам, якщо мені схочеться. Зауважу ще оддеі Павле Олександровичу: коли ви приїхали раніше призначеного вам для відповіді строку, щоб діяти манівцем, сподіваючись на сторонню протекцію, хоч би, скажімо, на мамин вплив, то ви дуже помилилися в розрахунках. Я тоді прямо відмовлю вам, чуєте це? А тепер — годі, і, будь ласка, до якогось часу Не нагадуйте мені про це ні єдиним словом. І