1 Ця ідея не гірша за інші! (франц.)
По-перше — ви гарненька, по-друге — удова, по-третє — благородна, по-четверте — бідна (бо ви справді небагата), по-п'яте—ви дуже розсудлива дама, отже, любитимете йога, піклуватиметесь ним, як дитиною, проженете ту панію втришия, повезете його за кордон, годуватимете його —маяною кашкою та цукерками, все це рівно до тіш хвилини, коли вій залишить цей тлінний світ, що станеться дакраз через рік, а може, й через два місяці з половиною. Тоді ви — княгиня, вдова, ба-ч.гачка і, в нагороду за вашу рішучість, віддаєтесь за маркіза або за генерал-інтенданта! C'est joli4, адже так?
— Та боже ти мій! Та я б, здається мені, з самої вдячності закохалася б у нього, голубчика, якби тільки він посватав мене! — вигукує пані Зяблова, і темні виразні очі її заблищали.— Тільки все це — дурниця!
— Дурниця? Хочете, це буде не дурниця? Попро-сіть-но мене гарненько і тоді пальця мені відріжте, якщо сьогодні ж не будете його нареченою! Та нема нічого легшого, як умовиш або зманити на що-небудь дядечка! Він на все каже: "Авжеж, авжеж!" — самі чули. Ми його одружимо таж, що він і не почує. Може, обдуримо й одружимо; але йому ж на користь, даруйте!.. Ви б хоч причепурилися тгро всяк випадок, Настасіє Петрівно!
Захоплення мсьє Мозглякова переходить навіть в азарт. У пані Зяблової, попри всю її розсудливість, потекла, однак, слинка.
— Та я й без вас знаю, що сьогодні зовсім замазура,— відповідає вона.— Зовсім попустила себе, давно перестала мріяти. От і виїхала така собі мадам Грібу-сьє... А що, справді, я на куховарку скидаюся?
гВесь цей час Марія Олександрівна сиділа з якоюсь чудною міною ма обличчі, Я не помилюсь, коли скажу, що вона слухала химерну пропозицію Павла Олександровича з якимсь переляком, якось сторопівши... Нарешті вона отямилась.
— Це все, правда, дуже добре, та все це дурниця й нісенітниця, а головне, цілком не до речі,— різко перебиває вона Мозглякова.
— Але чому ж, ласкава Маріє Олександрівно, чому ж це дурниця й не до речі?
— З багатьох причин, а головне, тому, що ви в мейе в домі, що князь — мій гість і що я нікому не дозволю
1 Це блискуче (франц.)
забути повагу до мого дому. Я сприймаю ваші слова не інакше як жарт, Павле Олександровичу. Але, слава богу! ось і князь! і
— Ось і я! — кричить князь, увіходячи до кімнати.— Дивно, cher ami, скільки в мене сьогодні різних ідей. А іншим разом,— може, ти й не повіриш тому,— неначе їх зовсім не буває. Так і сиджу собі цілий день. ,
— Це, дядечку, певно, від сьогоднішнього падіння. Це потрясло ваші нерви, і от...
— Я й сам, мій друже, цим же пояснюю і вважаю цей випадок навіть ко-рис-ним; отже, я вирішив простити мого Фео-фі-ла. Знаєш що? Мені здається, він не важив на моє життя; ти гадаєш? Та й без того нещодавно його було покарано, коли йому бороду зголили.
— Бороду зголили, дядечку! Але в нього борода з німецьку державу?
— Авжеж, з німецьку державу. Взагалі, мій друже, ти маєш цілковиту рацію у своїх ви-снов-ках. Але вона штучна. І уявіть собі, яка оказія: раптом надсилають мені прейс-курант. Одержано знову з-за кордону пречудові кучерські та панські бороди, також бакенбарди, еспаньйолки, вуса тощо, і все це найкращої я-ко-сті й за найпомірнішу ціну. Дай, думаю, випишу бо-ро-ду, хоч подивитися,— що таке? От і виписав я бороду кучерську: борода справді напрочуд гарна! Але виявляється, що в Феофіла своя власна мало не вдвічі більша. Звичайно, виникло вагання: чи зголити свою, чи надіслану відіслати назад, а носити натуральну? Я думав-думав і вирішив, що вже краще носити штучну.
— Певно, тому, що майстерність вища за натуру, дядечку!
— Саме тому. І скільки він вистраждав, коли йому бороду голили! Наче всю свою кар'єру з бородою втрачав... А не пора нам їхати, мій любий?
— Я готовий, дядечку.
— Але я сподіваюсь, князю, що ви тільки до самого губернатора! — схвильовано вигукує Марія Олександрівна.— Ви тепер мій, князю, і належите моїй родині на цілий день. Я, звичайно, нічого вам не казатиму про тутешнє товариство. Може, ви побажаєте бути в Ганни Миколаївни, і я не маю права розчаровувати: до того ж зя цілком певна, що час покаже своє. Але пам'ятайте
одне, що я ваша хазяйка, сестра, мамка, нянька на весь цей день, і, признаюсь, я тремчу за вас, князю! Ви не знаєте, ні, ви не знаєте добре цих людей, принаймні до якогось часу!..
— Здайтеся на мене, Маріє Олександрівно. Все так буде, як я вам обіцяв,— каже Мозгляков.
— Та вже ви, вітрогон! Здайся на вас! Я вас жду на обід, князю. Ми обідаємо рано. І як я шкодую, що, мов на те, мій чоловік у селі! Який радий би він був побачити вас! Він так вас шанує, так душевно вас любить!
— Ваш чоловік? А у вас є й чоловік? — питає князь.
— Ой боже мій! Які ви забутливі, князю! Але ви зовсім, зовсім забули все колишнє! Мій чоловік, Афанасій Матвійович, невже ви його не пам'ятаєте? Він тепер у селі, але ви тисячу разів бачили його перше. Пам'ятаєте, князю: Афанасій Матвійович?..
— Афанасій Матвійович! У селі, уявіть собі, mais c'est délicieux! То у вас є й чоловік? Який дивний, одначе, випадок! Це точнісінько, як є один водевіль: чоловік у двері, а дружина в... дозвольте, от і забув! тільки кудись і дружина теж поїхала, здається, чи то до Тули, чи до Ярославля, одно слово, виходить якось дуже кумедно.
— Чоловік у двері, а дружина до Твері, дядечку,— підказує Мозгляков.
— Авжеж, авжеж! Дякую тобі, друже мій, саме до ТверІ, charmant, charmant! От воно й доладно виходить. Ти завжди в риму потрапляєш, мій любий! Отож-то я й пам'ятаю: до Ярославля чи до Костроми, а тільки кудись і дружина поїхала! Charmant, charmant! Втім, я трохи забув, про що почав говорити... Ага! Отже, ми їдемо, друже мій. Au revoir, madame, adieu, ma charmante demoiselle *,— додав князь, звертаючись до Зіни й цілуючи кінчики своїх пальців.
— Обідати, обідати, князю! Не забудьте повернутися швидше! — кричить услід Марія Олександрівна.
РОЗДІЛ V
— Ви б, Настасіє Петрівно, подивилися на кухнї,— каже вона, провівши князя.— В мене є передчуття, що той кат Нікітка неодмінно зіпсує обід! Я певна, що^ві-н уже п'яний...
1 До побачення, мадам, прощайте, моя чарівна мадемуазель (франц.)