Справжній мисливець на випадковість не розраховує, йому інтересно полювати за певним планом, за певною системою!
Випадково можна і тигра бахнуть, але з цього випадку ніхто не дасть вам назви:
"Тигряча смерть!"
Одної благодатної осені ми з приятелем вирішили пополювати дикі гуси як слід, по-справжньому.
Ми знали велике озеро, де щороку гуси восени спинялися й жили тижнів зо два, а то й більше.
Говорили ми про охоту на гусей, сидячи на лузі під ожередом сіна, увечері, після того як постояли на качачому перельоті.
Був іще з нами чудесний охотник Йосип Євдокимович, у якого ми зупинялися, приїздивши з города на охоту.
Слухав він, слухав наші суперечки, а тоді й каже:
— Ні, хлопці! Дика гуска не така вещ, щоб так легко було її встрелити. Дика гуска — звір дуже мудрящий, і підлізти до неї нікоторого способу ніт! Сорок два роки я охочусь, бачив тих гусей отут, на озері, силу-силенну, а щоб хоч одну встрелити, та так-таки й не встрелив. А один спосіб, щоб гусей настріляти, знаю. Пан один колись сюди до нас приїздив з города. Да! Це ще було, от не пригадую, чи після турецької війни, чи після гапонської. Ні, мать-таки, після гапонської. Так-так, після гапонської, бо після турецької я ще парубком був, а після гапонської Василя мого ми хрестили. Після гапонської, значить! Да! Так панові тому дуже кортіло гусей настріляти! От він і придумав. Узяв велику бочку, обтикав її всю бур'яном та серед озера й затопив. Накидав на дно важкого каміння та й затопив серед озера. Так, щоб можна було в неї влізти, сидіти й стріляти. І зробив він це задовго перед тим, як гуси прилітають, щоб птиця звикла, що щось таке стирчить в озері. Тоді вона не боятиметься ні сісти біля бочки, ні підпливати до неї, а озеро, ви ж знаєте, хоч і велике, так неглибоке, — поставити серед нього бочку можна. Поставив він...
— Ну, й настріляв? — з цікавістю запитали ми.
— Настріляти він, що й казати, не настріляв, бо в суботу перед неділею, коли він мав приїхати й у бочку сідати, капосні хлопці з бочки каміння повикидали й цілу ніч з тією бочкою в озері товклися! А спосіб, самі бачите, дуже хороший!
Ми вхопилися за цей спосіб.
Дістали підходящу бочку, поставили її, накидавши на дно великого каміння й обтикавши бур'яноїі, серед озера, за тиждень приблизно до того, як мали прилетіти гуси.
Приятель на той час узяв собі відпустку й наглядав за бочкою, щоб, бува, й з нас хлопці не покепкували, як з того пана...
Поставили ми її в неділю.
А на другу неділю мав приїхати й я, — передбачалося, що за тиждень уже будуть гуси.
Я приїхав у суботу надвечір.
— Гуси вже, — каже мені приятель, — появилися. І не дуже бочки бояться! Підпливають до неї, та й, летячи на озеро, не бояться біля неї сідати. Сьогодні можна вже в бочку сідати. Так як ми будемо, — питає приятель, — жеребок тягтимемо, кому першому сідати, чи як?
— Сідай, — кажу, — ти перший, а я завтра вночі сяду, бо одпросився я до вівторка.
— Добре!
Так ото ми й вирішили.
Тоді, правду казавши, не дуже ми додержувалися святого охотницького правила, а саме: ідеш на озеро, так заряджай добре рушницю і не надто заряджайся сам.
Вискочило це правило у нас тоді з голови.
Перед виходом на озеро сіли ми вечеряти.
Довгенько вечеряли, бо йти сідати в бочку треба було перед світом — не лягати ж спати, а то ще проспиш! От ми собі й вечеряли!
Перед світом вийшли.
Рушниці, хоч і важко було йти, ми, проте, взяли, взяв приятель з собою в бочку ще пляшку отого, що гріє (на випадок — змерзне!).
Прийшли ми до озера, чимало там пововтузилися, доки приятель у човна сісти поцілив, а таки, кінець кінцем поцілив...
Одвіз я його до бочки.
Біля бочки теж чимало клопоту було, доки я його в ту бочку посадив.
Посадив і поплив до берега.
Не встиг од'їхати метрів з півсотні, чую — гукає:
— За твоє здоров'я! Холодно! Доїхав я до берега, підтягнув човна і сів під копицею.
Надійшов і Йосип євдокимович. Сидимо, куримо. Коли це:
— Р-р-рятуйте!—крик з озера: — Пер-рекину-лась! Равненія потеряв!
— Бреди, — кричу, — до берега!
— Не вибреду! — кричить. — Мулько! Ми з Йосипом Євдокимовичем на човна — і до бочки...
Під'їздимо, — бочка плаває, а приятель усе чогось поринути хоче.
— Чого ти ніби пірнути хочеш? — питаємо.
— Р-р-р-ушниця пірнула!
— Ну, вилазь уже на човна!
— А р-рушннця?
— Потім рушниця!
Витягли ми його на човна, транспортували до берега. Сів він під копицею, зубами цокотить.
А тут уже й сонечко виткнулося...
Роздягся Йосип Євдокимович, сів на човна, поплив на те місце, де стояла бочка, зліз з човна, побродив трохи й витягнув рушницю.
— Чого тебе, — питаю я в приятеля, — чорти перекинули?
— Ба-ба-ба-ла-лансу не вийшло!
— Ну, випий, то зігрієшся, в тебе ж там є? — кажу йому.
— Нема!
— Пірнула?
— Ні, до того, як перекинувся, пірнула!
— Ага! Розумію! — кажу.
А гуси летять, а гуси легять!
І все на те місце, де була бочка, сідають.
— Ну, що ж далі? — питає приятель.
— Кричи, — кажу:
Гуси, гуси, гусенята, Візьміть мене на крилята Та понесіть до матінки.
— До матінки, — каже він, — далеко! А от якби на піч!
1950