— Поглянь! — схвильовано покликав він Генріха.— Реклама бабусиної фабрики!
Та Генріх не озивався, хоч ще не спав. На ґанку заридала мати, а дядько Альберт голосно вилаявся:
— Свині! От свині!
Літаки прогули в напрямку Брерніхського замка.
Знову стало тихо, чути було тільки, як схлипувала мати та інколи бряжчала чарка. Мартіна лякало, що Генріх не озивається, хоч і не спить. Він чув, як той дихав,— швидко, схвильовано, не так спокійно, як Вільма.
Він спробував думати про Гопелонга Чесіді, про Дональда Дака, але кинув, сам себе присоромивши. Потім згадав слова: "Коли ти, господи, пам'ятатимеш усі гріхи наші..." — а далі страшне перше питання з катехізису: "Навіщо прийшли ми в світ сей?" І машинально відповів подумки: "Щоб служити богові, любити його і цим здобути собі царство небесне. Але слова "служити", "любити", "здобути царство небесне" н е в с е вичерпували. Йому здалося, що відповідь не повна, і Мартін уперше усвідомив, що сумнівається. Йому хотілося плакати, хлипати, як мати на ґанку, але він стримався, бо Генріх ще не спав і, мабуть, думав про свою матір, про пекаря, про слово, яке його мати сказала пекареві.
Та Генріх думав не про те, а про надію, що на мить заблисла на материному обличчі, тільки на мить, але він знав, що й м и т ь — це вже багато.