— Сер... ваш лист... Бен Джойс...
Майор проказав голосно ці слова й глянув запитливо на товаришів. Що хотів сказати Мюльреді? Бен Джойс напав на матроса, але з якою метою? Невже заради того, щоб перепинити його, перешкодити йому добратись до "Дунка-на"? А лист? Гленарван обшукав кишені Мюльреді. Листа до Тома Остіна там не було!
Ніч минула серед турбот і тривоги, котрі не вщухали ані на хвилину. Потерпали за життя пораненого. Гарячка палила його вогнем. Гелена й Мері — дві сестри-жалібни-ці — не відходили від нього. Ніколи жодного хворого не доглядали так дбайливо, з такою увагою й співчуттям.
. Розвиднілося. Дощ перестав. Густі хмари ще клубочились у сірому небі. На землі повсюди валялось цурупалля, розмокла глина осіла в западині. Добратись до фургона тепер стало важче, хоч він ще не зовсім загруз.
Джон Манглс, Паганель і Гленарван, тільки зайнялося на світ, зробили розвідку навколо табору. Вони подалися до лісу стежкою, де ще виднілися плями крові. Ніде не [364] було й сліду Бена Джойса та його банди. Гленарван з товаришами дійшли аж до того місця, де стався напад, і тут наразилися на два трупи. То були злочинці, що полягли від кулі Мюльреді. Між ними один — коваль з Блек-Пойнта. Його обличчя, спотворене смертю, викликало відразу й жах. На цьому Гленарван припинив розвідку. Відходити далі від табору було б необачно. Отож він повернувся до фургона, надзвичайно заклопотаний складністю становища.
— Немає чого й думати про те, щоб посилати до Мельбурна іншого гінця, — сказав він.
— Однак зробити це необхідно, — мовив Джон Манглс, — і я спробую пройти там, де мій матрос зазнав невдачі.
— Ні, Джоне. Адже в нас немає навіть коня для цієї подорожі за двісті миль.
Справді, кінь Мюльреді, єдиний їхній кінь, десь зник. Чи його вбито Пострілами розбійників, чи ганяє він, переляканий, дикою пустелею, чи, може, його перейняли каторжники?
— Та хай би що сталося, — мовив Гленарван, — ми більше не повинні розлучатися. Почекаємо тиждень, два тижні, поки спаде вода в Снові. Тоді ми доберемось, роблячи короткі перегони, до Туфолдської затоки, і вже відтіль, певнішим шляхом, надішлемо "Дунканові" наказа прибути на східне узбережжя.
— Це єдине, що нам залишається зробити, — погодився Паганель.
— Отже, друзі мої, будемо відтепер триматися разом. Надто ризиковано й небезпечно пробиратися одному крізь цю дику глушину, котра кишить бандитами!
Гленарван мав рацію, так би мовити, двічі: і забороняючи нову спробу зв'язатися через гінця з "Дунканом", і пропонуючи терпляче очікувати на берегах Снові спаду води. Відсіль щось із тридцять п'ять миль до Делегіта, першого міста на пограниччі з Новим Південним Уельсом, де вони, безперечно, знайдуть транспортні засоби, аби дістатися до Туфолдської затоки, і зможуть телеграфом передати до Мельбурна наказ "Дунканові".
Всі ці заходи були слушні, але звернулися до них запізно. Якби Мюльреді не поїхав Люкновською дорогою, скільком нещастям бони запобігли б, і матрос не зазнав би важкої рани!
Повернувшись до табору, Гленарван побачив — його друзі побадьорішали. Здавалось, у них відродилася надія.
— Йому полегшало! Йому полегшало! —гукав Роберт, біжачи назустріч Гленарванові. [365]
— Мюльреді полегшало?
— Так, Едварде,^— сказала Гелена. — Криза минула. Майор зовсім заспокоївся. Наш матрос житиме.
— Де Мак-Наббс? — спитав Гленарван.
— Він біля хворого. Мюльреді хотів щось йому сказати. Не треба їм заважати.
Справді, годину тому поранений опритомнів, гарячка спала. Мюльреді одразу ж попросив покликати до себе Гленар-вана, а коли його нема — майора. Мак-Наббс бачив, що поранений дуже кволий, і хотів був заборонити йому будь-які розмови, але Мюльреді так наполягав, що майор мусив поступитися.
Коли Гленарван надійшов, їхня розмова тривала вже кілька хвилин: отже залишалося тільки чекати, що доповість майор.
Невдовзі шкіряні запони розсунулись, і майор вийшов. Він приєднався до своїх друзів, які зібралися під високим .камедним деревом, де стояв намет. Його звичайно байдуже обличчя виявляло тепер глибоке занепокоєння. Погляд його, зупиняючись на Гелені й Мері Грант, сповнювався скорботою й смутком.
Гленарван почав його розпитувати, і майор розповів йому те, про що тільки-но довідався.
Покинувши табір, Мюльреді поїхав вказаною йому Па-ганелем стежкою. Він поспішав, наскільки це дозволяла нічна темрява. За його розрахунком, він проїхав близько двох миль, коли раптом кілька чоловік — мабуть, щось із п'ять, — кинулись коневі навперейми. Кінь зіп'явся вгору. Мюльреді вихопив револьвера й пальнув кілька разів. Йому видалось, наче двоє впали. На мить спалах пострілів прорізав густий морок, і він упізнав Бена Джойса. Але більше Мюльреді нічого не бачив. Він не встиг висадити всі кулі з свого револьвера: дужим ударом у правий бік його вибито з сідла, і він звалився. Проте тями Мюльреді не втратив. Вбивці узяли його за мертвого й заходилися обшукувати. Потім хтось сказав: "Я знайшов листа". — "Дай його сюди, —і відгукнувся Вен Джойс, — теиер "Дункан" наш!"
Тут Гленарван мимоволі скрикнув. Мак-Наббс вів далі:
"Тепер негайно піймайте коня, — наказав Вен Джойс. — За два дні я вже буду на борту "Дункана", а за шість в Туфолдській затоці. Там ми зустрінемось. Гленарванів загін до того часу ще не вигарбається з болота Снові. Переходьте на той бік річки Кемпльпірським мостом, добирайтесь до узбережжя й чекайте там на мене. Я доберу способу [366]
привести вас на борт яхти. А коли ми пошпурляемо в море всю команду, то з таким судном, як "Дункан", станемо господарями в Індійському океані". — "Хай живе Бен Джойс!" — закричали каторжники. Привели коня Мюльреді, і Бен Джойс погнав чвалом дорогою на Люкноу, а його зграя попрямувала до річки. Мюльреді, хоч і тяжко поранений, зібрав останні сили й дотягся до того місця, де ми знайшли його напівживого.