II. ВЕСНА
Того року, як я вступив до університету, Великдень був якось пізно в квітні; іспити були призначені на Хоминому тижні, а на страсному я мав і говіти, і вже остаточно готуватись.
Після мокрого снігу, що його, було, Карл Іванович називав син по батька прийшов, вже три дні стояла тиха, тепла і ясна погода. На вулицях не видно було й трошки снігу, брудне тісто змінилося на мокрий блискучий брук та швидкі струмки. З дахів уже на сонечку падали останні краплини, в палісаднику почали (зроститись дерева, на дворі була суха доріжка до стайні, мимо замерзлої купи гною, і коло ґанку між камінням зеленіла мохнаста травичка. Був той особливий період весни, що найдужче впливає на душу людини: яскраве, на всьому блискуче, але не гаряче сонце, струмочки й протавкп, запашна свіжість у повітрі й ніжно-блакитне небо з довгими прозорими хмарками. Не знаю чому, але мені здається, що в великому місті ще помітніше й дужче впливає на душу цей перший період народження весни,— менше бачиш, але більше почуваєш. Я стояв біля вікна, куди ранкове сонце крізь подвійні рями кидало порошнисте проміння на підлогу моєї клясної кімнати, що, неймовірно мені обридла, і писав на чорній дошці якесь довге альґебраїчне рівняння. В одній руці я мав подерту м'яку аль-ґебру Франкера, в другій — маленьку грудочку крейди, якою вже вимазав собі обидві руки, обличчя й лікті полуфрачка. Микола в фартуху, з закоченими рукавами оббивав обценьками замазку й одгинав гвіздки у вікні, що відчинялося в палісадник. Його робота й стук од неї відтягали мою увагу. До того ж я був у дуже недоброму, невдоволеному гуморі. Все якось негаразд у мене йшло: я помилився на початку обчислення, так що треба було все починати знов, крейду я двічі впустив, почував, що обличчя й руки в мене вимазані, губка десь поділася, стук, що його чинив Микола, якось боляче вражав мої нерви. Мені хотілося розсердитись і побурчати, я кинув крейду, альґебру й почав ходити по кімнаті. Але мені згадалося, що сьогодні ми маємо сповідатись і що треба стримуватися від усього злого; раптом мене ионяв якийсь особливий, лагідний настрій, і я підійшов до Миколи.
— Дозволь, я допоможу тобі, Миколо, — сказав я, намагаючись надати своєму голосові щонайлагіднішого тону: думка, що я роблю добре, затамувавши свою досаду й допомагаючи йому, ще більш посилила в мені цей сумирний настрій.
Замазку одбито, гвіздки одігнуто, але хоч Микола з усієї сили смикав за поперечини, ряма не подавалася.
"Якщо ряма вийде тепер відразу, коли я потягну з ним,— подумав я,—значить гріх і не треба сьогодні більше вчитись". Ряма подалася вбік і вийшла.
— Куди віднести її? — спитав я.
— Дозвольте, я сам управлюсь, — відповів Микола, видимо здивований і, здається, незадоволений з моєї ретельности: — треба не сплутати, а то там, у хижці, вони в мене за номерами.
— Я помічу її, — сказав я, піднімаючи ряму.
Мені здається, що коли б хижка була версти за дві й ряма була б удвоє більша, я був би дуже задоволений. Мені хотілося знесилитись, допомагаючи Миколі. Коли я повернувся до кімнати, цеглинки й соляні пірамідки вже були перекладені на підвіконня, і Микола крильцем змітав пісок і сонних мух у розчинене вікно. СвЬке запашне повітря вже пройшло до кімнати й сповнювало її. З вікна чути було гомір міста й цвірінькання горобців у палісаднику.
Всі речі були освітлені яскраво, кімната повеселішала, легкий весняний вітрець ворушив сторінки моєї альґебри й волосся на Миколиній голові. Я підійшов до вікна, сів на нього, перегнувся в палісадник і замислився.
Якесь нове для мене, надзвичайно сильне и неприємне почуття раптом пройшло мені в душу. Мокра земля, з якої подекуди вистромлювалися ясно-зелені голки трави з жовтими стеб-линочками, блискучі від сонця струмки, в яких крутились грудочки землі й трісочки, зачервоніле бузове пруття з набряклими бруньками, що хиталися під самим віконцем, клопітливе цвірінькання пташок, що копошилися в цьому кущі, мокрий від снігу, що на ньому розтавав, чорнуватий паркан, а головне— це запашне вогке повітря й радісне сонце — говорили мені виразно, ясно про щось нове й прекрасне, яке, хоч я не можу передати так, як воно показувалося мені, я постараюсь передати так, як я сприймав його, — все мені говорило про красу, щастя й доброчесність, говорило, що як одне, так і друге легкі й можливі для мене, що одне не може бути без другого і навіть що краса, щастя й доброчесність, — одне й те саме* "Як я міг не розуміти цього, який поганий я був раніше, який я міг би й можу бути хороший і щасливий у майбутньому! — говорив я сам собі. — Треба швидче, швидче, цієї ж хвилини зробитись іншою людиною й почати жити по-іншому". Незважаючи на це, я проте довго ще сидів на вікні, мріючи й нічого не роблячи. Чи траплялося вам улітку лягти спати вдень під пасмурну дощову годину і, прокинувшись на заході сонця, розплющити очі й у широкому чотирикутнику вікна* з-під по-лотняной штори, яка, надувшись, б'ється прутом об підвіконня, побачити5 мокру від дощу, тінясту фіялкувату сторону липової алеї й вогку садову доріяску, освітлену яскравим косим промінням, почути раптом веселе життя пташок у садку й побачити комах, що в'ються у віконну відтулину, просвічуючи на сонці, відчути запах післядощового повітря й подумати: "як мені не сором було проспати такий вечір", і похапцем скочити, щоб іти в садок помилуватись життям? Якщо траплялося, так от зразок того сильного почуття, що його я відчував тоді.
III. МРІЇ
"Сьогодні я сповідаюся, очищаюсь від усіх гріхів,—думав я,— і більше вже ніколи не буду..." (Тут я пригадав усі гріхи, що найбільше мучили мене). Щонеділі ходитиму неодмінно до церкви і ще після того цілу годину читатиму Євангелію, потім з біленької, що я її одержуватиму щомісяця, коли вступлю до університету, обов'язково два з половиною карбованці (одну десяту) я віддаватиму бідним так, щоб ніхто не знав, і не старцям, а буду шукати таких бідних—сироту або стареньку бабусю, за яких ніхто не знає.
"Я матиму окрему кімнату (мабуть, St.-Jérôme'ову) і сам прибиратиму в ній і триматиму її надзвичайно чисто; а челядника не буду примушувати нічого на себе робити: адже вів така ж людина, як і я. Потім ходитиму щодня до університету пішки (а як мені дадуть бігунці, так продам їх і гроші ці теж: поверну на бідних) і точно виконуватиму все (що було це "все", я ніяк не міг сказати тоді, але я ясно розумів і почував це "все" розумного, морального, бездоганного життя). Записуватиму лекції і навіть учитиму наперед; отож на першому курсі я буду перший, і напишу дисертацію; на другому курсі я вже буду знати все, і мене можуть перевести просто на третій курс; вісімнадцять років маючи, я закінчу курс першим кандидатом з двома золотими медалями, потім складу іспита на магістра, на доктора і зроблюся першим ученим на всю Росію... навіть на всю Европу я можу бути першим ученим... Ну, а потім?"... запитував я сам себе. Але тут я пригадав, що ці мрії—пиха, гріх, про який сьогодні ж увечері треба буде сказати сповідачеві, і повернувся до початку своїх думок. "Щоб готуватись до лекцій, я ходитиму тільки на Воробйові Гори; виберу там собі місце під деревом, і читатиму лекції, іноді візьму з собою чогонебудь закусити:, сиру чи піріжків од Педотті, або ще чогонебудь. Спочину й потім почну читати якунебудь хорошу книгу або малювати краєвиди, або гратиму на якомунебудь інструменті (обов'язково навчуся грати на флейту). Потім вона теж ходитиме гуляти на Воробйові Гори й колинебудь підійде до мене й спитає: хто я такий? Я погляну на неї так сумовито й скаясу, що я син одного собі попа і що я щасливий тільки тут, коли я сам, так-таки сам-самісінький. Вона подасть мені руку, скаже щонебудь і сяде коло мене. Так щодня ми приходитимемо сюди, будемо приятелювати, і я буду цілувати її... Ні, це недобре. Навпаки, з сьогоднішнього дня я вже більше не дивитимусь на жінок. Ніколи, ніколи не ходитиму до дівочої, навіть старатимусь, не проходити мимо, а через три роки вийду з-під опіки й одружуся неодмінно. Буду навмисне щомога більше рухатись, робитиму гімнастику щодня,—і от, коли мені буде двадцять п'ять років, я буду дужчий за Panno. Першого дня я триматиму півпуда "витягнутою рукою" п'ять хвилин, другого дня—двадцять один фунт, третього дня—двадцять два фунти і так далі, так що, нарешті, по чотири пуда кожною рукою, і я буду най-дуясчий од усіх челядників: і коли раптомє хтонебудь наважиться образити мене або буде непочтиво говорити про н е ї, я візьму його так, просто, за груди, підніму аршинів на два з землі однією рукою й тільки подержу, щоб він відчув мою силу> і облишу; але, проте, й це недобре,—ні, нічого, адже я йому злого не зроблю, а тільки доведу, що я..."