Агапіт добирав собі людей, щоб зовнішністю були вони так само незвичні, як він сам: все щось велике, мохнатоморде, з ведмежими лапами, любив силу, не маючи її; як то потім виявилося, в своїй душі прагнув надолужити нестаток внутрішньої твердості бодай твердістю тілесною, їх так і звано — Звіринець Агапітів. Були серед них, окрім ромеїв, агарянн, болгари, було два грузини і слов'янин із Зети, був посланець з Германії від єпископа Гільсгеймського, що відкривав у себе школу мозаїк і дорогого художнього литва. Життя їхнє минало в тяжкій роботі по спорудженню храмів і монастирів. Але не можна замкнути людське життя в обмежене коло одноманітності, часто вони проривалися хто куди міг: одні — в дикі розваги, другі — в ієратичні молитви, вірячи в спасіння душі, треті — в книжність, четвертим мало ще було того, що вони навчалися в Агапіта, прагнули перевершити свого вчителя в безнастанному доскона-ленні свого вміння. Сивоокові припав до вподоби Гієрон, грек із Кикладів, велетенський громоголосий чолов'яга, який годинами міг з пам'яті вичитувати писані колись (а чи виспівані) Дивні вірші про подорожі Одіссея-Улліса; лилася мова чиста й звучна, зовсім не схожа на ту мішанину з слів грецьких, латинських, агарянських, вірменських, слов'янських, яка побутувала серед ромеїв під пишною назвою "грецької", гойдлйвий р'йтм віршів нагадував похитування корабля на морських хвилях, корабель той ніс Улліса далі й далі до нових і нових пригод, пригоди й подвиги низалися в безконечні сув'язі. Все було прекрасне в цій великій поемі мандрів, але мандрівній душі Сивоока найбільше подобалася, найбільш чарувала його сцена зустрічі Навсикаї і Одіссея на березі моря. Двоє голих, вільних од всіх умовностей світу, від убрань і відзнак, на березі моря. Нещасний розбиток, ледь живий, і пишна, мов Арте-міда, феацька принцеса, донька Алкіноя. Вона сяє, мов фарос, і її простягнені руки йдуть крізь імлу, мов промені маяків.
Може, Перонові теж до вподоби були саме ці вірші з поеми, і він охоче приставав на просьбу Сивоокозу і читав їх десь уі;очі, в короткі години їхнього спочинку, може, й сам летів думкою на свій острів, обхлюпаний пурпуровим морем Гомера, і бачив на березі дівчину, яка простягає йому назустріч тонкі ніжні руки, але вірші кінчалися, видіння щезало, Гієрон ка кілька днів ставав похмурим і роздратованим, і якщо йому докучав Сивоок або ще хтось з товаришів, то висипав їм на голову цілі короби жахів з книг про пригоди Александра. Про див'їх чоловіців, 24 ліктів заввишки, і тихих та мудрих "яблу-коїдців". Про волосатиків, що мали тіло мовби людське, а обличчя левове, і про хлопців, які нахиляли собі дерева, ламали їх на зброю, жбурляли на ворога. А тих хлопів оточували звірі, схожі па псів, тільки в двадцять ліктів заввишки і триокі, і блохи там стрибали завбільшки з жаб, і звірі були в країнах, куди йшов Александр, о шести ногах, триокі й п'ятиокі, були там і люди безголові, косматі, рибоїдці. Було там дерево дивне, яке росло до шостої години, а потім ховалося назад у землю; чорне каміння, до якого хто доторкнеться, сам стає каменем; риби і змії, що не смажилися на вогні, а виповзали з нього, мов з води.
Звідти починалося царство пітьми. Щоб знайти дорогу на-вад, Александр звелів узяти з собою самих кобил, а лошат залишити позаду. В пітьмі наткнулися на потік, що сяяв, мов блискавиця. Александр захотів їсти, наказав поварові приготувати що-небудь, повар почистив солоної риби, помив її в потоці, але риба зненацька ожила і попливла від повара. Повар випив води, став невмирущий, сам того не відаючи, але не сказав про чудо своєму владиці. Той, розгнівавшись, звелів убити повара, але це нікому не вдалося, тоді Александр наказав опустити його в озеро з млиновим каменем на шиї, і повар став морським демоном.
Запалало світло, але без сонця й місяця. Дві птиці з людськими обличчями з'явилися перед Александром і сказали йому вертатися, бо то вже була земля божа.
З тих темних див вимальовувалося Сивоокові те, що пережив насправді: велетенські тури, дику силу яких ще нікому не вдалося приручити, замерзлий Дунай, чорний від мільйонів па-цюччя, яке перемандровує з одної землі до іншої, табуни вовків, що обсідають купецькі валки або, знахабнілі до краю, никають навіть коло велелюдних торговищ, темні хмаровиння ненажерливих пруг, незримість безжального голоду, страшні громовиці, безмежні повені.
Але в книгах ніколи не писалося про те, що було насправді. Він знав журавлів і лебедів, знав ластівку, яка приносила на своїх гострих крилах весну в його землю, а тепер читав або ж слухав розповіді Гієрона про птицю Фенікс, самотню, як сонце, сонячну птицю, що живе п'ятсот літ, а потім заглиблюється в древа ліванські, наповнює крила свої ароматом, летить у город Іліополь, возлетить на приготовлене для неї ієреями города тре-бище і, спалахнувши, згорає. Вранці чиститель требища обряще в попелі черв'яка, який на третій день возлетить птицею в прообразі Спаса. Фенікс має крила кольору сапфіра, смарагда й інших коштовних каменів і вінець на голові.
А ще був таємничий единорог, був солодкозвучний птах — Сирін, схожий на тих сирен, що чарували супутників Одіссея, були дракони вогнедишачі і василіски — гади з людськими головами, а то грифони — видом лев з крилами й головою орла, грифони колись стерегли золото Азії; скіфське плем'я арімаспів вступило з грифами в боротьбу за золото й коштовні камені, то були безстращні варвари — може, саме тому ромеї давали одяг з зображенням грифів начальникам варварських дружин.
З досвітку до темнощів вергали вони, тесали камінь, варили різнобарвну смальту, гнулися на риштованнях до окостеніння в шиї і в хребті, викладаючи мозаїки або виписуючи фрески; чим далі, тим більше кожен з них умів, переймав од Агапіта вищі й вищі таємниці украшательства священних будівель, але водночас дедалі відчутнішим ставало їхнє приниження як людей, вони мовби самознищувалися в своєму мистецтві, з кожною новою барвою, яку клали на стіни, з кожним візерунком, з кожним новим вигином абсиди, вигаданим кимось із них, ніби відлітала від нього частка його життя, його єства, загублена серед земного могуття недоступних імператорів і серед чудес, ворожих людині. Як було сказано в пророка: "Оце ж годі вам надію покладати на чоловіка, що в його тільки хіба духу, що в ніздрях, бо й що він значить?"