А тут — нічого.
І ось Сивоок поставив перед храмом дві вежі, щоб оздобити їх нарешті не богами і їхніми прислужниками, а намалювати людей, які утверджують своє буття на землі. Полюють, грают:, на дудах, хороводять, кохаються з жінками, дивляться кінські перегони і змагання силачів. Він кине виклик отому застарілому, закостенілому в своїй зневазі до всього живого світові. Неправда! Ми є! Ми живі! Не самі боги, а й люди! Нам не дають ще багато місця. Ми зіпхнуті в сутінь, у тісняву. Але мя виб'ємося звідти за всяку ціну.
Бунтував не проти природи, бо жив серед неї, народжений нею, і вірив у її еилу, нічого іншого не бажаючи бачити і знати. Він протестував проти усталеного ладу, за яким людині не лишалося місця на світі, бо все посіли боги і їхні прислужники: апостоли і пророки, кадильники і славохвальці. Не знав, хто його створив, але добивався місця для себе на землі. Якщо мене створив бог—однаково хай посунеться і дасть мені місце. Інакше відмовляюся від існування, а тоді кінець усьому, передовсім — богові.
Бачив схимників, які відмовлялися від земних утіх і від діяння. А чого досягли? Однаково жили — тільки й того, що жалюгідно. Животіли. А так жити негоже.
Життя навчило його ні з чим не згоджуватися, протестувати, обурюватися. Він зрозумів, що тільки ті, хто бореться, мають слушність. Не досить помічати несправедливість — треба знайти спосіб, як її усунути, подолати.
Хай ці його мозаїки будуть останньою даниною колишньому, до якого більше не повернеться. Не хоче більше рабства! Хоче волі!
Нетерплячка в Сивоока була така, що виклав тільки одну половину Євхаристії, другу віддав антропосам і навченим ним помічникам з тямковитих київських хлопців. Сам мерщій кинувся до своїх веж. Тут, під низькими склепіннями, no-справжньому смакував розкованістю таланту й розуму. Тут творив! Був найнезалежнішою людиною на світі! Може, найнезалежніший ум. Світ його дитинства стояв перед очима. Запах вапна й красок нагадував запахи глини в хижі діда Родима — і ось уже й сам Родим на своєму сивому конику полює на хижого звіра, і то не біда, що й коник видається замалий і звір дрібнуватий, — хай знають нащадки, який був Родим, які великі й могутні люди жили в цих лісах, і над цими річками, і в полях, рівних яким немає в цілій Європі, бо й те подумати: слов'яни замешкали найбагатші і наймальовничіші землі. Що взяти русичів, а що болгар, а що сербів, поляків, чехів. Гори, рівнини, ріки, шумливі ліси — де ще таке знайдеш?
У фресках, якими здобив вежі, Сивоок прагнув не просто до свободи творення — намагався підсвідомо передати свої судження про світ і людей, тому вважав усе інше дріб'язком, не вартим уваги, і вельми невдоволений був, коли відривали його від улюбленої роботи, смикали то на те, то на те, то на підказування, то для помочі, то для виправляння чиїхось огріхів, то для стовбичення поміж митрополитом і пресвітером Ларивоном, які іцотижня прибували до церкви для нагляду і часто затівали іюві та нові суперечки, гору в яких однаково брав незримо присутній князь або просто долала художницька впертість.
Тільки в одному, може, й найголовнішому, Ларивон поступився митрополитові без видимого опору: в тому, щоб усі написи в храмі робити мовою грецькою. Була то мова половини світу. Відректися її відкрито, означало б відректися спільної з цілим тогочасним світом культури, а цього Ярослав не хотів, вірніше, не наважувався. Вибору не було. Віра вела за собою мову.
Пресвітер Ларивон мав певність, що віра не обмежиться одною церквою — хоч і такою пишною, як Софія, — він був обережно мудрий, чого б ніхто не міг сказати про Луку Жидяту.
Той, попри князівську заборону вештатися по Києву і вести крамольні розмови супроти Візантії, прискочив до собору, коли ще Сивоок працював над Орантою, подерся на помости до нього, тупотів позад майстра, бігав по хибливих дошках, бубонів не знати до кого:
— Не грек ти і не варяг. Говори, користуйся своєю природною мовою. Не ти її вознесеш — вона тебе.
— Не гицай так — дошки проломляться, — спокійно порадив йому Сивоок, не відриваючись од роботи. Не любив попів ні-ііких. Вважав, що молоти язиком чоловік іде лиш тоді, коли не адатен ні до якої роботи.
— А, не вхопить мене біс! — відмахнувся недбало Лука і так само бігав туди й сюди за спиною в Сивоока, заважав тому працювати, дратував своєю крикнявою.
— Не звик я, щоб за спиною шамотнява, — вже сердито мовив Сивоок. — Ти, попе, знай своє, а в мене теж діло є. Як то кажуть: кожному свої соплі солоні.
Жидята став. Завмер за спиною в Сивоока, потім гучно розреготався.
— Таки правда: бігаю, — пересміявшись, визнав він, — то в мені ведмежий жир колотиться.
— З ведмедями барложився? — Сивоокові вже починав подобатися цей крикливий і метушливий попило. Він облишив роботу, витер руки.— Здається, час мені й пообідати. Може, розділиш трапезу, попе. Чи звик до жирних наїдків? В мене хліб та квас. Бо я ж під небом сиджу, а до неба мають право мовити тільки худі. Жирні ж хай падають донизу і хай чавляться власною вагою і жирністю.
— Ловко мовиш! — вдоволено гукнув Жидята. Він завернув полу піддирканої ряски, присів коло Сивоока. — Давай твій хліб і квас — то найліпша їжа. Мене ж зови не попом, а Лукою, хоч ще зовуть мене Жидятою, бо в хозарів жив у полоні, а в них віра — жидівська.
— Як же переметнувся в християнство?
— Не прийняв я їхньої віри. Та й християнської тоді не знав. Бо й нащо? Поки молодий, хіба про віру думаєш? Навчився стріляти з лука, ловити диких коней, бити звіра на повнім скаку. Вирвався з неволі, прибіг у свою землю, а тут мене ніхто й не ждав. Полював потаємно в княжих ловищах, бив звірину, бувало, й кітну, брав гріх на душу, бо воно ж однаково — княже. Навчили мене старі ловці, щоб для міцності й здоров'я споживав ведмедячого сала. Уполював я ведмедя, натопив з нього жиру просто в шапку, повну шапку ще гарячого випив, кілька день хорував тяжко, але потім як наче змастило мене всього зсередини: ніякі хворощі не приставали. Прислужилося це мені, як упіймано мене княжими прислужниками та кинуто в поруб холодний і вогкий у землі з червою та жабами. Аби на пролоївся ото ведмедячим салом, був би й зогнив там у землі. А так — висидів. Тут над самим порубом церковцю дерев'яну поставили, службу правлять, гріхи замолюють. Слухаю, припадає мені до серця спів, хоч і не тямлю ні слова. А що голову маю міцну, то й ухопив усі оті співи, ірмоси оті чужомовні ті раз і ревнув з порубу по-ведмедячому "Кріє елейсон!". Витягл;і мене, розглядають, мов ромейське диво. Повезли до Берестів, так немитого й поставили перед пресвітером Ларнвоном. Питаг він: "Християнин?" Кажу: "Ні". Мовить щось по-грецьки, я дин-люся на нього, мов той баран. "Не знаєш грецької?" — "На знаю". — "Навчений письму чи книгам?" — "Не навчений". От і почалося відтоді. Навчив мене пресвітер, а я до всього чоловік тямковитий...