— Могло статися, — спокійно відмовив Отава.
— Не треба було ходити до гестапо! — ожвавлюючись, сказав Борис.
— Пізно чую слушну раду, — Отава теж сів.
Вони обидва поверталися до життя, між ними вже проскочила іскра іронії, такої характерної в їхніх стосунках; Отава помітив у Бориса іронічність ще змалечку і свідомо культивував, вважаючи її першою ознакою гострого розуму, бо хотів передовсім мати сина розумним.
— Але куди б же я мав іти? — поспитав батько.
—Втікати! — Борис зіскочив з крісла, пробігся по кабінету, став навпроти батька. — Втікати на фронт, ось!
— Пізно, — вже без тіні іронії; навіть утомлено, чого не треба було б собі дозволяти, вимовив Отава, — справи мої, Борисе, не поліпшилися й після того, як я видобувся з-за колючого дроту. Все лишається по-давньому. Уявляй, що я досі за дротом, а ти з другого боку.
— Нащо! — вигукнув син. — Нащо це тобі?
— Уявляй, бо так воно є, — спокійно вів далі Отава, — і прошу тебе, вислухай усе, що я сьогодні казатиму, і запам'ятай. Може статися, що я... Одним словом, тобі доведеться докінчувати те, що я почав багато років тому. Ти розумний хлопець, багато вже знаєш... На жаль, я нічого не можу тобі дати з того, що зробив, але ти знайдеш це по війні... В інститутських сейфах, вивезених Бузиною... Ну, ти це знаєш... Але я розповім тобі...
— Ну що ти, батьку. — Хлопець підійшов до батька зовсім близько, вія мужньо долав бар'єр стриманості, він сповнювався чулістю, його обличчя відм'якло, стало гарним, добрим хлоп'ячим обличчям, він стояв коло Гордія майже впритул, варто було лиш простягти руку, але вони обидва ще стримувалися, вони . не звикли до зовнішніх виявлень чулості, надто добре знали ціну жестам, однак цього разу все мало бути інакше, ніж завжди, і все сталося справді інакше, батько простягнув одразу навіть не одну, а обидві руки, а син майже впав до нього в обійми і, ховаючи на батьківських грудях обличчя, захлинаючись від сліз, майже закричав:
— Що ти ото кажеш, нащо ти таке кажеш!
— Треба, — твердо мовив Отава, — ти сам бачиш усе. Хто знає, може, доведеться побачити ще більше жорстокості війни... Але ти повинен знати, що е речі, які перетривають... Історію народу не можна знищити...
До самого ранку вони не сняли, і Отава розповідав Борисові про Сивоока.
РІК 1015
ПЕРЕДЗИМОК. НОВГОРОД
В лета 6523. Хотящю Володимеру ити на Ярослава, Ярославже послав за море, приведе Варягы, бояся отца своего.
Літопис Нестора
Ще не почувався князем, був просто дитиною, немічною і зболеною, найнещаснішою в княжому теремі; ще не усвідомлюючи всіх кривд, яких завдано йому від народження (або ще й до того!), обурювався, що має розпочинати своє життя в нестерпності болю, і кричав, кричав, аж синіло йому від напруги малюсіньке личко.
Зачатий у зненависті, народжений на каліцтво.
Його назвали Ярославом, на честь усемогутнього бога Ярила, який опікувався всім плодючим і ростучим, але тільки згодом малий князь збагне, скільки глумління для нього в тому імені, і відтоді почнуться довгі роки тяжкої ненависті до батька — великого князя Володимира.
Ненависть прийшла передовсім од матері, Рогніди, прийшла в нічному притаєному шепоті, прийшла з переповіданою так і отак похмурою повістю про напад Володимира на князівство Полоцьке, про вбивство батька Рогволода і братів Рогнідиних, про наругу, гвалт, розбишацтво, ганьбу! Володимир узяв Рогніду, мов підложницю, а потім кинув заввагонілу, подався до Києва відвойовувати володарювання, у старшого брата свого Ярополка, якого заповзявся звести з світу ще відтоді, як горда Рогніда відмовила йому в жениханні, сказавши: "Не хочу роззути робичича, но Ярополка хочу".
Річ неймовірна: під той материн шепіт малий Ярослав ладен був забути власного батька і всю свою дитячу прихильність віддати незнаному Ярополку. Бо ж мати про нього так захоплено, так співчутливо розповідала. А рідний батько виступав лише забіякою й убивцем, бо позбавив життя не тільки старого Рогволода і його синів, але й рідного брата свого Ярополка і звелів те чинити в передсінку княжої гридниці, сидів, певно, в своєму кріслі посеред гридниці й слухав, як у сінях точилася боротьба, як зойкнув Ярополк, як упав на дерев'яну лунку підлогу.
— А йому ж було боляче? — питав хлопець матір. — Завжди боляче, коли вбивають?
Він знав, що таке біль, бо мав од народження вивихнуті ноги; ноги йому зовсім не підкорялися, вони собі жили окремішнім життям, він міг тільки повзати, підтягуючись на руках, вся його надія була на руки та на плечі, а з ногами не виходило нічого — не помагали ані молитви, ні молебні, ні свячена вода, ні купелі в травах, ні заморське питво.
Зате, прикутий до постелі, начувся всього стільки, що вистачило згодом на половину життя. Найперше, ясна річ, про батька, якому Рогніда ніколи не могла простити зла, ніколи, ніколи! Узяв гвалтом після вбивства рідних, а потім кинув її в Полоцьку і вже в Києві, вбивши Ярополка, взяв його дружину-грекиню собі в підложниці а чи й у жони, але й того видалося замало розпусникові, бо як народився від грекині Святополк (власне, син Ярополчий), а Рогиіда розрішилася Ізяславом, то вже князь мав у себе нову жону, Любушку-чехиню, та й та привела йому тільки одного сина Вишеслава і впала в немилість і від. 'Правлена була назад до Чехії в якийсь монастир, а Рогаіду привезено до Києва і пошановано нарешті як справжню княгиню, і вже тоді спородила вона Мстислава, а згодом Ярослава, але від того не сповнилася любов'ю до Володимира і кожному і 8 синів, ще той і не розумів нічого, вже нашіптувала про свою зневагу, про свій біль, і так вони й росли серед тої дивної глибоко затамованої ворожості материної до батька і серед цілковитої байдужості батькової до них і до матері, бо рідко бачили князя Володимира; мав він завжди безліч клопотів, частіше був у походах, аніж у Києві, збирав землі, впокорював непокірливих, дбав невідь про що й за що, а діти його росли без ласки й любові, всі різні, від різних матерів, з'єднані самим тільки батьком, а так — різноплеменні й різномовнії від грекині Яро-полкової — Святополк, від Рогніди — Ізяслав, Мстислав, Ярослав і Всеволод, від чехині Любуші — Вишеслав, від чехині Мальфреді — Святослав, Судислав, Позвізд, від болгарині з царського роду Симеонового — Борис і Гліб, від ромейської царівни Анни не було дітей, зате від німкені, з якою Володимир одружився в літо 6519, народився син Станіслав і дочка Марія-Доброніга.