Коли вам добре, коли вас хвалять і пригощають та ще й У родині тієї, хто вам подобається, ви, звичайно, забуваєте про час і про все на світі. Ви сидите й млієте. І збагнути, що ви засиділися, не можете аж ніяк.
Лесик зрозумів це тільки тоді, як ненароком глянув на годинник.
— Ой! Уже чверть на сьому! А… чого ж ви мене не виганяєте?
Леся з мамою перезирнулися.
— А у вас що — гостей виганяють? — лукаво усміхнулась Леся.
Лесик почервонів:
— Та ні, але…
Вже опинившись на вулиці, він раптом подумав: "А чого ж я не сказав, що й завтра можу допомогти, й післязавтра… їм же ж таки важко… Ех, я! Черевик!"
І що воно за такий хитрющий закон, що все розумне, що можна було сказати у певну мить, спливає на думку не в ту мить, а значно пізніше, коли миті вже нема і говорити вже пізно.
Назавтра Лесик підбіг до Лесі і тільки-но розкрив рота, щоб спитати про маму, про Тарасика, як наштовхнувся на Лесин погляд: "Мовчи!" Неподалік од Лесі стояла Аллочка Петриківська і Ніна Слободян, які могли почути. Лесик зрозумів, що Леся не хоче, щоб у класі щось знали.
Він кумедно-швидко закрив рота і усміхнувся.
Вона теж усміхнулась і сказала:
— Привіт!
І він сказав:
— Привіт!
Так народилася їхня таємниця.
Іноді те, про що люди мовчать, значно промовистіше за те, про що вони говорять.
І, незважаючи на те, що по всьому було видно — сьогодні з Лесикової допомоги нічого не вийде і з відвідин Лесиної домівки таким чином теж, настрій у хлопця був чудовий.
Як же це прекрасно — мати спільну таємницю з тією, хто тобі подобається! Раз у раз перезиратися з нею і поглядом промовляти: "Не бійсь! Усе гаразд! Я — могила! Не скажу. Нікому-нікому! Навіть мамі рідній, навіть найближчому другові Жорі Комп'ютеру. Клянусь! Можеш бути спокійна…" А вона розуміюче опускає очі. І знову ти на неї — зирк-зирк. А вона — блим! — і одводить очі. І поглядом: "Ну що ти! Ну припини!.." А ти знов… І вона знов…
Як це прекрасно!
Лесик увесь час усміхався. Він просто не міг втриматися.
Нарешті Жора це помітив.
— Ти чого усміхаєшся? Карбованця знайшов?
— Десятку.
— Брешеш!
— Брешу.
— Так що?
— Нічого… Просто так…
— Тю!
Потім була неділя.
А в понеділок Лесик до школи не пішов, бо застудився.
А в четвер, коли він нарешті побачився з Лесею і, вибравши хвилинку, як нікого поблизу не було, спитав: "Ну, як там твоя мама, як Тарасик?" — вона сказала:
— Спасибі! Все гаразд. Мама вже ходить потроху. А Тарасик передавав тобі привіт: "Гу-гу-гу!"
Лесик радісно всміхнувся і хотів іще щось сказати, шоб продовжити розмову, але вона перебила:
— Ну, я побігла!
І кудись заквапилася. Хоча йому здалося, що поспішати їй нікуди не треба. Просто вона не схотіла чогось продовжувати розмову.
Він іще кілька разів питав, і вона так само відповідала. Коротко, напівжартома. І він зрозумів, що більше нічого не буде.
Але таємниця лишилася.
Про неї не знав ніхто. Навіть Жора. Та й ви розумієте — Жорі було б неприємно дізнатися про ту таємницю.
РОЗДІЛ VII,
в якому продовжується Лесикова розповідь. Небезпечні доісторичні пригоди. Фороракос. Дощ. Ми провалюємося. "Хлопці! Чілдрени!"
— Так-от, сидимо ми з тобою під гігантською папороттю і…
І тут знову Жора перебив Лесика:
— Стривай! А чого це ми з тобою весь час у лісі та й в лісі? Я читав, що первісна людина прийшла не з лісу, а з степу. Що саме лісостеп — колиска первісної людини. Так і написано.
— От, який ти швидкий! Прямо слова з рота вихоплюєш. Я ж якраз і хотів сказати, що ото сидимо ми з тобою під гігантською папороттю і раптом бачимо: ліворуч од нас ліс рідшає, світлішає.
— Жоро! — кажу. — Гайда туди!
— Гайда! — кажеш ти. І ми гайнули.
Бачимо: ліс кінчається, починається степ. Дикий первісний степ з височенною первісною травою, здоровенними первісними будяками та іншим первісним бур'яниськом. Cвистить-гуляє по степу первісний вітер, скачуть табуни диких коней, антилоп, у траві шмигають різні доісторичні гризуни — байбаки, ховрашки тощо.
— Ну? — питаю. — Що будемо робити?
— Ходімо, — кажеш ти. — Щось пошукаємо. Бо їсти хочеться — страх.
— А що ж ми в степу знайдемо?
— Ну, первісні древні люди збирали різні плоди, їстівні трави, викопували їстівне коріння…
— Трави? — скрививсь я. — Щось мені трав не хочеться. Я ж не кролик, щоб траву їсти.
— А що ж тобі — булочку з ковбасою? Де ти її тут у первісному степу знайдеш?
— Ну, хоча б якихось симпатичних плодів. Огірка, помідора доісторичного. Цибулі, в крайньому разі… Хоча цибуля без хліба й солі не піде.
— Ну, ходімо пошукаємо.
Пішли ми степом. Гарно в степу. Повітря свіже-свіже. Будяки шурхотять, трави шелестять, якась комашня стрекоче, гуде, видзвонює.
Дивимося під ноги. Та ні огірків доісторичних, ні помідорів, ні цибулі не видно. Самі будякові колючки та суха трава, пилом припорошена.
— Між іншим, — кажеш ти, — в степах у той час фороракоси водилися, безкрилі бігаючі птахи-хижаки. Голова більша, ніж у коняки, дзьоб — як сокира. Лусь! — і хребет антилопи хрускає, мов олівець.
Тільки ти це сказав, як у степу щось затупотіло. Туп-туп-туп!.. І наче до нас наближається. А що — через високі трави й будяки не видно.
— Тю, — кажу, — на тебе! Наврочив!.. Здається, той самий фороракос і біжить. Треба було тобі його згадувати.
Перезирнулися ми та як дременемо, — і антилопи, мабуть, позаздрили б нам… Біжимо, хекаємо… Аж раптом ти:
— Стривай, — кажеш, — здається, фороракоси не в нас, а в Південній Америці водилися, та й то до появи людей.
— Тьху! — кажу. — Так що ж ти голову морочищ! Я через тебе всі ноги позбивав. Босоніж таким степом бігти…
— Вибачай, — кажеш ти. — Хіба одразу збагнеш? Уперше ж у доісторичний час потрапили.
Стали ми, прислухалися. Тупіт віддалявся.
— То, мабуть, звичайнісінький мастодонт, — кажеш ти.
— Що за мастодонт? — питаю.
— Предок слонів і мамонтів. На території України знайдено багато їхніх залишків.
— Не хижак?
— Та ти що! Травоїдний.
— О! Люблю травоїдних. Прекрасні тварини. Молоко дають. Ех, зустріти б зараз, попросити б молочка.
— Так вона тобі й дасть. Дикі неприручені травоїдні й близько до себе не підпустять.
— То що ж ми їстимемо?
— Кажу ж — корінці викопували, трави їстівні…