Бар'ют.
Р. S. Мені теж немає чого додати. Взагалі не дуже весело, правда ж? Поки що більше писати немає чого.
Б.
13
Дорогий Бар'юте!
Це просто неймовірно! Справді важко повірити, але через чотири місяці ми все ж дістали вісточку з Угорщини, і дідусь негайно вилетів до Будапешта. Він уже повернувся. Але повинна сказати тобі зразу: він не привіз із собою ні Таха, ані Пташки. Привіз лише довжелезного листа, в якому розповідається про все, що з ними сталося.
Лист цей від угорської дівчинки на ім'я Като Кошут. А тому що тобі краще буде прочитати все самому, я додаю копію перекладу, зробленого в університеті Свонсі:
"Добрий день, Кітті Джемісон!
Твій дідусь усе розповів мені про твою поні Пташку й дикого жеребчика Таха. І от я пишу тобі, щоб пояснити, як я ставлюся до всього того, що сталося, й розповісти, як я познайомилася з обома вашими кіньми.
Я угорка і живу з батьками, звати мене Като Кошут. Але мешкаю я не в будинку, бо мої батьки працюють у пересувному цирку шапіто і мандрують по Угорщині взимку і влітку. В нас є каруселі, гойдалки, дерево з призами, тир, акробати, борці, силачі. Ми виступаємо з кіньми (їх двоє), а також катаємо дітей на поні.
Наш цирк дуже давній, і моя родина споконвіку виступає на арені. Ми — циркова династія. Треба сказати, що наш цирк дуже популярний в Угорщині і щороку з різних сіл надходить безліч листів із запрошенням на свята, але в нас є свій маршрут і розклад, тому всіх прохань не виконаєш.
Тепер жити нам стало добре, бо не доводиться за все дорого платити, і податки нижчі, і до нас більше не ставляться, як до мандрівних циган. Їздити нам тепер дозволяють усюди, аби лиш ми утримували цирк у чистоті. В нас усе чисте, все виблискує, і ми вчимося чотири дні на тиждень вранці та два дні ввечері. Наступного року я почну вивчати англійську мову. Мій брат уже вступив до державного циркового училища. Як бачиш, справ у нас багато; нам знайоме майже кожне місто, кожен шлях і кожне село в Угорщині, й нас знають скрізь.
Але досить про нас. Я повинна розповісти тобі про Пташку й дикого коня, котрого ви звете Тахом.
А сталося от що. Одного разу наш цирк прибув до села Жіль, а. за кілька тижнів до нашого приїзду його жителі піймали здичавілого, кудлатого, але дуже симпатичного поні. Таких поні ніхто тут зроду не бачив. Оскільки в околиці нічого не знали про нього або чий він, то подумали, що поні з нашого цирку. Вони знали, що тільки в нас є поні (на них ми катаємо дітлахів).
Селяни тримали його за високим муром місцевої фабрики, де виготовляють ящики на фрукти. Але коли цього поні показали моєму батькові, він сказав, що поні не наш. Тоді мешканці Жіля засперечалися між собою, що ж із ним робити. Думки були різні, але більшість вирішили віддати поні нам, звичайно, якщо нам потрібно.
— Коням, як і всім нам, потрібні друзі, — сказав староста. — А цьому маленькому гарненькому коникові теж треба бути серед маленьких коней, не таких, як наші биндюги, а серед поні. Принаймні Кошутам під час роз'їздів буде легше знайти його господарів, якщо вони є. А крім того, подумайте про дітлахів, які залюбки кататимуться на цій симпатичній лошичці.
Так нашій родині дістався цей коник, і, як ти, напевне, здогадалася, це була ваша шетландка Пташка. Староста попередив нас, що вона дика й нікого не підпускає до себе. Вона навіть не дозволяла накинути на себе мотузку. Мій батько сказав, що її доведеться довго приручати й муштрувати, перш ніж катати на ній дітей. Але наша родина — всі з діда-прадіда дресирувальники, і ми подумали, що впораємося досить легко.
Проте все виявилося складніше, ніж ми сподівалися. Пташка хвицалася й кидалася на кожного, хто пробував її заарканити, і всі подумали, що вона дика й відбилася від якогось дикого табуна. Але батько сказав: "Ні, лошичка колись була ручна. Свійські коні завжди дивляться особливо, і ця дивиться так само".
Мені не дозволяли підходити до Пташки, але одного разу, коли всі були зайняті установленням шапіто, я стояла біля хвіртки й дивилася на неї. Та раптом вона підійшла до мене й штовхнула носом, ніби пустуючи. Зовсім як наші циркові поні. Вона дозволила мені погладити її і навіть почухати за вухом. Я відчула: їй не хотілося, щоб я йшла від неї.
Мене це так обрадувало, що я побігла на площу, де перед церквою встановлювали наш цирк, і про все роз
повіла батькові. Закінчивши роботу, він пішов зі мною на подвір'я фабрики. Ставши осторонь, він звелів мені підійти до хвіртки. Поні підбігла до мене і спробувала просунути морду між жердинами.
— Відчини хвіртку й зайди, Като! — гукнув батько.
Я так і зробила; лошичка зразу підійшла до мене і ну
тицятись носом. Поки я ходила на подвір'ї, вона не відступала від мене ні на крок.
— Мабуть, її хазяйка була така сама дівчинка, як і ти,—сказав батько і підійшов до хвіртки. Проте, коли він зайшов на подвір'я, поні зразу ж сахнулася й сердито затрясла головою.
З цього все й почалося. Я була єдиною людиною, котра могла наблизитися до Пташки. Ми тоді не знали, що ти назвала її Пташкою, і я дала їй ім'я Куду, в угорців це пестливе ім'я для тварин. Але тепер, звичайно, я зватиму її Пташкою.
Пташка дозволяла мені робити з нею все, що заманеться, навіть зав'язувати мотузку навколо шиї і класти їй на спину сідельце, але верхи я не пробувала сідати. Вона нізащо не згоджувалася підійти до інших циркових коней і не хотіла пастися з ними на луках, виділених селянами під пасовисько. Одне слово, вона не хотіла спілкуватись, а тільки хвицалася, кусалась і тікала геть, коли ми пробували умовити її. Мій батько, а він знавець коней, сказав, що це неспроста.
— Напевне, поблизу бродить її друг чи лоша, і вона боїться, що ми поведемо її геть разом з табуном. Вона просто не хоче покидати якогось іншого коня, це очевидно.
Наступного дня, коли всі ще спали, а над підмерзлою за ніч землею піднімався туман, мій батько і брат вивели Пташку з подвір'я і відпустили. Спершу, як видно, вона розгубилась, але потім припустила легким чвалом по шляху, а тато й брат рушили верхи слідом. Десь за півгодини Пташка привела їх до ліска в долині, над якою проходив високий залізничний міст. Пташка спинилася під мостом, заіржала і стала чекати, аж раптом батько з братом побачили іншого коня, який невідомо звідки взявся. Мабуть, він ховався під однією з високих арок мосту.