— Актори і справді грали чудово,— сказала Марі.— Я кажу про сьогоднішню виставу в Жімназ. П'єса припала їм до смаку, діалог у ній витончений, дотепний.
— Як у Бомарше,— зауважила леді Дадлі.
— Пан Натан поки що не Мольєр, але...— мовила маркіза д'Еспар, дивлячись на графиню.
— ...він ставить водевілі,— продовжила її думку дружина Шарля Ванденеса.
— І валить міністерства,— докинула пані де Манервіль.
Графиня де Ванденес мовчала. В її серці закипав гнів, і вона хотіла б відповісти якоюсь дошкульною реплікою, але не знайшла нічого кращого, як сказати:
— Може, він їх ще ставитиме.
Дами обмінялися поглядом таємничого взаєморозуміння. Коли Марі де Ванденес пішла, Моїна де Сент-Еран вигукнула:
— Таж вона боготворить Натана!
— І не грається в хованки,— сказала маркіза д'Еспар.
Настав травень. Ванденес відвіз дружину в маєток, де вона втішалася лише пристрасними листами Рауля, якому писала щодня.
Розлука з графинею могла б урятувати Рауля від прірви, на краю якої він опинився, якби Флоріна була з ним поруч; але оточували його лише друзі, що перетворилися на його таємних ворогів, як тільки він виявив намір панувати над ними. Тепер колеги-журналісти ненавиділи Натана, готові, проте, подати йому руку і втішити в разі падіння, а в разі успіху — обожествити. Так воно ведеться в літературному світі. Там люблять тільки тих, хто стоїть нижче, і ставляться вороже до всіх, хто прагне пробитися нагору. Ця загальна заздрість удесятеро побільшує шанси людей пересічних, адже вони ні в кого не викликають ні заздрощів, ні підозри, прокладають собі дорогу, наче кроти, і хай якими будуть дурними, а поприлаштовуються у трьох-чотирьох відділах "Монітера", поки таланти все ще б'ються біля дверей, щоб не дати один одному ввійти. Але найбільшу небезпеку для Рауля становила не глуха ворожість удаваних друзів, яку Флоріна відразу розкрила б, завдяки природженому чуттю куртизанки, що вгадує істину серед тисячі припущень. Два його компаньйони, адвокат Массоль і банкір дю Тійє, замислили впрягти його творчий запал у колісницю, на якій вони зручно розсілись, а потім прибрати його з дороги, як тільки він не зможе постачати газету новими ідеями, чи просто позбавити його цього могутнього засобу впливу, коли вони захочуть скористатися ним самі. Для них Натан був лише певною сумою, призначеною на витрати, літературною силою на десять пер, наданою до їхніх послуг. Массоль, один з тих адвокатів, які вважають за красномовство здатність базікати безупину, володіють даром знуджувати всіх своєю балаканиною, а на зборах, мов чума, занапащають будь-яку нову думку, прагнув пробитися нагору за всяку ціну, але вже не мріяв стати міністром юстиції; ця посада більше його не вабила, бо за останні чотири роки у нього на очах змінилося чи то п'ять чи то шість охоронців печатки. Замість міністерського портфеля він домагався кафедри у відомстві народної освіти і місця в Державній раді, присмачених орденом Почесного легіону. Дю Тійє і барон де Нусінген гарантували йому орден та посаду доповідача в Державній раді, якщо він дбатиме про їхні інтереси. Массоль вважав, що ці двоє мають більше засобів, щоб виконати свої обіцянки, ніж Натан, і сліпо підкорявся їм. Щоб краще обплутати Рауля, компаньйони надали йому безконтрольну владу. Дю Тійє користувався газетою тільки для біржового ажіотажу,— а в цьому Рауль не тямив анічогісінько,— але вже натякнув Растіньякові через барона де Нусінгена, що газета буде мовчазливо прихильна до влади з тією єдиною умовою, щоб уряд підтримав кандидатуру дю Тійє на депутатське місце барона де Нусінгена, майбутнього пера Франції, обраного до палати невеличким числом виборців у занепалому містечку, куди тепер регулярно надсилали газету, безкоштовно і в багатьох примірниках. Отож банкір і адвокат просто морочили Натана і з величезною втіхою спостерігали за тим, як він царює в газеті, користуючись у ній усіма привілеями та іншими благами, такими втішними для його самолюбства. Натан був у захваті від своїх компаньйонів і вважав їх найчудовішими у світі людьми — як і тоді, коли вони так люб'язно дали згоду на купівлю коней та екіпажа; він думав, що крутить ними як йому заманеться. Люди з багатою уявою, для яких надія — суть життя, не хочуть зрозуміти, що у справах найнебезпечніша мить — це та, коли все йде, як їм хочеться. Такою миттю тріумфу для Натана стало його проникнення у світ фінансистів-політиків — коли дю Тійє познайомив компаньйона з Нусінгеном, привівши його в дім банкіра. Пані де Нусінген зустріла Рауля дуже ласкаво, не так заради нього самого, як заради пані де Ванденес. Та коли в розмові з ним вона ніби мимохідь згадала ім'я графині, Рауль не придумав нічого кращого, як прикритися Флоріною, наче ширмою, і з поблажливою самовтіхою став розводитися про свої взаємини з актрисою, про неможливість порвати з нею. Чи є глузд у тому, щоб зректися певного щастя задля кокеток із Сен-Жерменського передмістя?
Натан, якого ошукували Нусінген і Растіньяк, дю Тійє і Блонде, з марнославства погодився підтримати доктринерів, що формували один із своїх недовговічних кабінетів. А щоб прийти до влади з чистими руками, він, з показної гордості, погребував зібрати податок із кількох підприємств, що виникли за допомогою його газети,— він, який з легким серцем компрометував друзів і не дуже делікатно поводився з тими або тими промисловцями у певні критичні моменти. Ця непослідовність, що пояснювалася його марнолюбством, його амбіціями, часто притаманна людям такого типу. У очах публіки мантія має бути бездоганною, і доводиться іноді позичати в друзів матерію, щоб залатати на ній дірки. І все ж таки через два місяці після від'їзду графині Натан опинився в скрутному становищі й у самому розпалі свого тріумфу пережив кілька прикрих хвилин. У дю Тійє він узяв наперед сто тисяч франків. Гроші, які дала Натанові Флоріна,— тобто третина першого внеску,— пішли на сплату податків та на устаткування, що поглинуло величезні кошти. Слід було подбати про майбутнє. На прохання письменника банкір видав йому п'ятдесят тисяч франків під векселі терміном на чотири місяці. Таким чином, дю Тійє тримав тепер Рауля у своїх руках. Завдяки цій позичці газета була забезпечена коштами на півроку. На думку деяких літераторів, півроку — це вічність. До того ж за допомогою оголошень, роз'їзних агентів та всяких нездійсненних обіцянок пощастило набрати дві тисячі передплатників. Такий напівуспіх заохотив Натана кидати нові й нові банкові білети в це вогнище. Якби трохи щастя і десь на ту пору стався політичний процес, бучне судове переслідування, то Рауль міг би стати одним із сучасних кондотьєрів, які здобувають перемоги не порохом, а чорнилом. На лихо, дю Тійє позичив йому гроші саме тоді, коли повернулася Флоріна, привізши близько п'ятдесяти тисяч франків. Замість того, щоб приберегти ті гроші на крайній випадок, Рауль, вірячи в успіх,— бо він був йому вкрай необхідний! — принижений думкою, що йому вже довелося брати гроші в актриси, духовно очищений, завдяки коханню, ошуканий підступними вихваляннями підлесників, приховав від Флоріни своє становище і змусив її витратити гроші на нову обставу. За тих умов, які склалися, розкішна декорація теж стала необхідністю. Актрису не треба було й заохочувати до цього. Вона влізла в борги на тридцять тисяч і придбала собі чудовий особняк на вулиці Пігаль, де знову почало збиратися її колишнє товариство. Дім такої особи, як Флоріна, був ніби нейтральною територією, дуже зручною для політичних шанолюбів, що провадили тут свої переговори, як колись Людовік XIV у голландців; вони збирались начебто в Рауля, але завжди без Рауля. Для першого виступу Флоріни після її повернення Натан приберіг п'єсу, головна роль у якій дуже їй пасувала. Цим водевілем Натан збирався розпрощатися з театром. Газети, яким нічого не коштувало зробити Раулеві цю послугу, влаштували Флоріні такий тріумф, що пішла чутка, ніби її запрошують до Французької комедії. В статтях писали, що Флоріна — друга мадмуазель Марс. Бучний успіх оглушив актрису й завадив їй дослідити грунт, по якому ступав Натан; вона жила у світі бенкетів і учт. Повелителька цього двору, завжди оточена прохачами,— одні пробивали свою книжку, п'єсу, рекламу, інші просили за свою танцівницю, театр або підприємство,— вона впивалася могутністю, яку дарувала їй преса, бачила в ній провістя впливу, що його дає приналежність до уряду. Всі, хто приходив до неї, вихваляли Натана як великого державного діяча. Він не помилився у своєму задумі, він стане депутатом, а згодом посидить і в міністерському кріслі, як багато інших. Актриси рідко сумніваються в тому, що їм лестить. Статті та рецензії надто оспівували талант Флоріни, і вона просто не могла не довіряти газеті та щирості тих, хто її створював. Вона погано знала механізм преси й анітрохи не замислювалася про засоби, які ведуть до успіху. Такі жінки, як Флоріна, цікавляться лише наслідками. Ну, а Натан, той від якогось часу твердо повірив, що вже найближча сесія введе його до уряду разом з двома колишніми журналістами, з яких один, на ту пору вже міністр, навпаки, намагався усунути своїх колег від управління державою, щоб зміцнити власне становище. Після шестимісячної розлуки Натан був радий знову зустрітися з Флоріною і безтурботно повернувся до своїх звичок. Грубу канву свого життя він таємно гаптував найпрекраснішими квітами своєї ідеальної пристрасті й тими втіхами, які розсипала по ній Флоріна. Його листи до Марі були шедеврами кохання, витонченості й стилю. Він називав її сонцем свого життя, він нічого не розпочинав, не спитавши поради у свого доброго генія. Часом він шкодував, що його газета взяла демократичний напрямок і подумував, чи не перекинутися йому на бік аристократії. Та, незважаючи на спритність, з якою Натан умів міняти свої переконання, він розумів, що не зможе так просто перестрибнути зліва направо; вибитись у міністри і то було б легше. Дорогоцінні листи Марі він ховав у портфелі із секретним замком роботи Юре чи Фіше, одного з двох механіків, які оголошеннями та афішами воювали в Парижі за першість у вмінні виготовляти найнадійніші і найнеприступніші замки. Цей портфель зберігався в новому будуарі Флоріни, де Рауль працював. Немає нічого простішого, ніж одурити жінку, яку ніколи раніш не обдурював; адже вона звикла до цілковитої відвертості з боку коханця і не мала підстав сумніватись у ньому. До того ж після свого повернення актриса щодня спостерігала Натанове життя і не помітила нічого незвичайного. Ніколи б їй не спало на думку, що цей портфель, недбало покладений у шухляду, на який вона майже не звернула уваги, ховає в собі скарби кохання, листи суперниці; вони надходили на редакцію газети, бо так попросив графиню Рауль. Отож з вигляду становище Натана було блискуче. Він мав багато друзів. Дві п'єси, написані спільно з іншими авторами, мали успіх, і це дало йому змогу жити в розкошах, не тривожачись за майбутнє. Його анітрохи не турбував борг, що його він мав повернути дю Тійє, своєму другові.