Бішоп голосно зареготався й похлинувся чаєм. Він почав відкашлюватись і якийсь час не міг говорити.
— Де я його покинув? — мовив він, відсапавшись. — По той бік, на схилі до Індіяни. Він зовсім знемігся, пристав, ледве дихав. Може, вистачило йому сили доплентатись до найближчого табору, не далі. Сам я вчистив п'ятдесят миль, і хочу спати, як чорт. На добраніч! Рано мене не будіть.
Як стояв, він кинувся на ліжко, вкутався укривалом і, засинаючи, все ще бурмотів:
— "Чи туди ще далеко, друже? Чи далеко ще, я вас питаю?"
Поведінка Люсіль прикро вражала Корліса.
— Я, правду кажучи, не розумію її, — сказав він до полковника Трезвея, — Я вважав, що ця ділянка дасть їй змогу облишити бар.
— З такого багна за один день не вирвешся, — відказав полковник.
— Так-то так, але, маючи такі перспективи, як вона, можна починати вилазити. З огляду на це, я запропонував їй у позику, без відсотків, кілька тисяч, та вона відмовилась. Сказала, що не потребує. Правда, вона дуже мені дякувала й просила заходити, коли тільки забажаю.
Трезвей посміхався, перебираючи ланцюжка від годинника.
— Та що ви хочете! І тут навіть, у цій пустелі, ми вимагаємо від життя не тільки їжі, теплого укривала та юконської пічки. А Люсіль так, як і ми, а може, ще й більше потребує товариства. Ну, кине вона бар, а далі що? Чи зможе вона пристати до нашого кола, познайомитись із капітановою дружиною, прийти з візитом до місіс Шовіл, потоваришувати з Фроною? Ну, от ви, чи ви згодитесь пройти з нею серед дня по людній вулиці?
— А ви як? — спитав Ванс.
— Звичайно, навіть з радістю, — твердо відказав полковник.
— Я теж, тільки… — він запнувся й понуро задивився в огонь. — А ви помітили, що вони з Сент-Вінсентом нерозлучні? Товаришують, мов що разом украли, скрізь вони вкупі.
— Так, це мене дивує, — погодився Трезвей. — Сент-Вінсента я розумію. Він і сюди й туди. Не забудьте, що Люсіль має першорядну заявку на Французькому пагорбі. А щодо Фрони, то я можу визначити вам день, коли вона погодиться вийти за нього заміж, якщо тільки взагалі вона на це пристане.
— Коли ж це буде?
— Тоді, як Сент-Вінсент покине Люсіль.
Корліс задумався, а полковник казав далі:
— Одного я не розумію, що знайшла Люсіль у тому Сент-Вінсентові?
— Вона має не гірший смак за інших… інших жінок, — хапливо докинув Корліс. — Я переконаний, що…
— Ви гадаєте, що у Фрони може бути поганий смак?
Ванс мовчки повернувся й вийшов, а полковник похмуро посміхнувся.
Корлісові й на думку не спадало, що стільки людей посередньо чи безпосередньо взяли його долю до серця того різдвяного тижня. Особливо дбало двоє — один за нього, а другий за Фрону.
Піт Віпл, давній тутешній мешканець, що мав заявку під Французьким пагорбом, був одружений з напівтубілкою, не вельми вродливою, як з лиця. Її мати індіянка тридцять років тому вийшла заміж за росіянина, що хутрами торгував у Кутліку на Великій Дельті. Якось у неділю рано Бішоп зайшов до Віпла в гості погомоніти часину, однак застав тільки його дружину. Вона говорила нібито по-англійському, хоч і страх як калікувато. Бішон думав викурити люльку й піти додому, але вони розбалакались, і Дел так зацікавився її оповіданнями, що забув навіть про дім. Він курив безперестанку і, коли вона примовкала, підганяв її. Він щось миркав собі під ніс, реготався, перебивав її своїми "чортяками", вигукуючи це слово з різними інтонаціями, відповідно до різних своїх почуттів.
Серед розмови жінка витягла зі старезної скрині, з самого дна, старовинну книжку в шкуратяній палітурці і поклала її на стіл перед собою. Хоч книжки вона й не розгортала, але весь час посилалася на неї очима й руками, і щоразу, як вона це проробляла, очі Бішопові пожадливо спалахували. Нарешті, коли вона закінчила своє оповідання, і коли найважливіші подробиці Дел перепитав по кілька разів, він витяг свою торбину з золотом. Місіс Віпл поставила на стіл вагу, поклала важки, Дел відсипав золотого піску на сто доларів, попрощався з господинею і пішов під гору додому, міцно притискаючи до грудей свій набуток. Ступивши в намет, він підійшов до Корліса, що, сидячи на укривалі, латав мокасини.
— Тепер він у моїх руках, — таємниче промовив Дел, погладив книжку й поклав її на ліжко.
Корліс запитливо подивився на нього й розгорнув ту книжку. Вона була російською мовою, сторінки зжовкли від часу, деякі й зовсім зітліли.
— А я й не знав, що ви вивчаєте російську мову, Деле, — засміявся він. — Бо я тут не можу вчитати ні рядка.
— На жаль, я теж. Та й жінка Віплова ледь знає якусь там темну балачку. Це я в неї дістав. Знаєте, її батько був росіянин і вголос читав їй цю книжку, і вона знає те, що вичитав їй батько, а я те, що вона мені розказала.
— Та про що ж ви усі троє знаєте?
— О, тож-бо то й є, — усміхнувся Бішоп. — Ви сидіть собі спокійно й чекайте. А там буде видно.
Мет Маккарті прийшов кригою в перші дні різдва, довідався про все щодо Фрони й Сент-Вінсента, і це йому страшенно не сподобалося. Деіїв Гарней дав йому повну інформацію, доповнивши її тим, про що дізнався від Люсіль, з якою був у добрих стосунках. Може, до цього спричинилось те, що він спершу почув тільки недобре про журналіста, може, що інше, але Мет одразу перейшов до табору Вінсентових ворогів. Ніхто не міг би сказати, чому саме, але більшість чоловіків зизим оком поглядала на Сент-Вінсента. Можливо, тому, що його занадто вподобали жінки й при ньому не звертали жодної уваги на місцевих кавалерів. Тільки таке пояснення й можливе, бо взагалі у Сент-Вінсента взаємини з чоловіками були дуже добрі. Він не заносився, не вважав себе кращим за інших, ставився до всіх по-товариському.
Після розмови з Люсіль і Гарнеєм Маккарті ще не мав певної думки щодо Сент-Вінсента. На слова Люсіль не можна було покластись — вона, як він дізнався, була занадто близька до нього. Отож Маккарті вирішив не спускати Сент-Вінсента з ока, бувши цього вечора на гостині. Вірний друг, швидкий у чуттях і вчинках, Мет не звик дурно час марнувати. "Я сам візьмуся до цієї справи, як воно й личить представникові шляхетної династії Ельдорадо!" — заявив він і пішов зіграти у віст до Дейва Гарнея. І тихенько додав ще: "Коли сатана не хоче доглядати свого кодла, то я сам догляну!".