— Зачекайте хвилинку, Мете. Коли б воно було й так…
— Не коли б, а так воно й є! — буркнув він. — Це факти.
Фрона прикусила губу.
— Ну, все одно. Нехай буде по-вашому. Але я теж маю факти. Коли ви останній раз бачили Люсіль?
— Чого це вас так цікавить? — запитав він непевним голосом.
— Та нічого. Я хочу знати факти.
— Будь ласка. Вчора ввечері, коли вам так кортить знати.
— Ви з нею танцювали?
— Трохи, вірджінський танець та ще кадриль одну-другу. Я тільки ці прості танці визнаю.
Фрона йшла, вдаючи, що розгнівалась. Обоє мовчали, тільки сніг рипів у них під мокасинами.
— То що ж таке? — неспокійно спитався він нарешті.
— Та нічого, — відказала вона. — Я оце якраз міркувала про те, хто брудніший — Сент-Вінсент, ви чи я. Ви ж обидва мої друзі.
Маккарті не знався на хитроплетиві думки, він відчував якусь логічну помилку у Фрониних міркуваннях, та не міг сказати, яку саме. Через те він спробував перевести мову в інший план.
— То ви гніваєтесь на старого Мета, — закинув він. — А цей Мет про вас тільки й дбає, ради вас клеїть із себе дурня.
. — Та я й не думаю гніватись!
— Еге ж, кажіть.
— То от же вам! — Вона хутко поцілувала його. — Як я можу гніватись на вас, коли пам'ятаю Даю.
— Ох, Фроно, любонько, добре, що ви це кажете! Я готовий постелитися вам під ноги. Топчіть мене, ходіть по мені, та тільки не сердьтеся. Я б радо смерть за вас прийняв, пішов би на шибеницю, аби ви були щасливі. Я ладен убити людину, що вам заподіє лихо, що засмутить вас хоч крихітку. За вас я в пекло пішов би з усмішкою на устах і з радістю в серці!
Вони зупинилися коло Венсового дому, і Фрона вдячно потисла йому руку.
— Я не серджуся, Мете. Тільки батькові та ще вам я дозволяю так зі мною розмовляти. І хоч я люблю вас тепер більше, ніж раніше, але розгніваюся дуже, коли ви ще раз почнете про це розмову. Ви не маєте права. Це тільки мене стосується, і ви не повинні були…
— Застерігати вас перед небезпекою?
— А хоч би й так!
Він щось стиха пробурмотів.
— Що ви кажете?
— Я кажу, що ви можете затулити мені рота, та не зав'яжете рук!
— Але ж, Мете, дорогий, ви не повинні, чуєте? Не повинні!
Він буркнув щось — зовсім нечутно.
— І ви мені повинні пообіцяти, що не будете втручатись до мого особистого життя ні словом, ні ділом.
— Не обіцяю.
— Мусите!
— Ні… Але стає холодно, й ви повідморожуєте свої маленькі рожеві пальчики, що з них я виймав заскалки в Даї, пам'ятаєте? Ну, час уже додому, дитино, на добраніч!
Він довів її до порога й пішов собі. Дійшовши до повороту, він раптом спинився й утупився в свою тінь на снігу.
— Мете Маккарті, ти дурень несосвітенний. Чи хто коли чув, щоб переконали кого з Велсів! Хіба ти не знаєш впертого поріддя їхнього, ти, невдахо!
І він рушив далі. Бубонів усе собі під ніс, а цікавий вовкодав, що біг за ним слідком, чуючи незрозумілі йому згуки, наїжував шерсть та вищиряв ікла.
РОЗДІЛ XVII
— Стомилася?
Джекоб Велс поклав руки Фроні на плечі, в очах йому засвітилася та любов, що її не міг він висловити своїм неповоротким язиком. Ялинка і весела святкова метушня минули. Діти, яких були запросили на вечір, розійшлися, раді від морозу. Вийшов останній гість, свят-вечір поступався місцем різдву.
Фрона у відповідь радісно поглянула на батька. Вони посідали в широкі вигідні крісла біля коминка, де догорали дрова.
— Що то буде в цей день через рік? — Він, здавалося, звернувся з цим запитанням до поліна у вогні, і це поліно, ніби віщуючи щось недобре, спалахнуло й розсипалося дрібними іскрами.
— Дивна річ! — Він намагався не думати про майбутнє, одігнати від себе похмурі прочуття. — Ці от місяці, коли ми живемо разом, видаються мені якимсь безперервним дивом. Ти ж сама знаєш, відтоді, як ти підросла, ми з тобою бачилися дуже рідко, і деколи, як подумаю серйозно, мені не віриться навіть, що ти моя дочка, моя рідна дитина, плоть від плоті, кість від кості. Поки ти була маленька розкуйовджена дикунка з Даї, здорове й природне звірятко, мені неважко було уявити собі, що ти з Велсів. Але Фрона-жінка, така, як ти була сьогодні ввечері, як я тебе зараз бачу, яка ти весь цей час, відколи приїхала, — цього я собі не можу якось засвоїти, це мені затрудно, я… — Він зупинився і безпорадно розвів руками. Часом я мало не жалкую, що дав тобі освіту, що ти не зосталася при мені, не блукала разом зі мною, не перебувала моїх пригод, не ділила зі мною горя та радості. Тоді б я, сидячи при коминку, впізнав би в тобі свою дочку. А тепер — не впізнаю. З'явилося в тобі щось нове, щось таке, — не знаю, як і сказати… Якась витонченість, складність — це твої улюблені вирази, — щось таке, не зрозуміле мені.
— Ні!.. — Помахом руки він не дав їй відповісти. Вона підійшла ближче, стала навколішки і поклала голову йому на коліна, стиснувши його руку. — Ні, не те, зовсім не те. Я не можу знайти потрібних слів. Відчуваю, а сказати не можу. Але спробую ще раз. Всі твої вчинки, хоч як ти змінилася, показують, що ти з велсівської породи. Я знав, що ти можеш змінитись, і боявся, виряджаючи тебе, але я вірив у силу нашої крові і тому ризикнув. І все-таки я був непевний, поки ти була далеко від мене. Я чекав, молився без слів і починав губити надію. Та от настав день — великий день! — коли мені сказали, що човен твій близько, і я відчув обіч себе смерть, а з другого боку — вічне життя. Пан чи пропав? Пан чи пропав? Ці слова стриміли мені в голові й доводили до божевілля. Чи збереглася в ній велсівська порода, чи перемогла кров? Чи погнався молодий паросток просто вгору, чи сильний він, здоровий, сповнений свіжим соком? Чи, може, зів'яв, похилився, засихає, побитий негодою іншого світу, такого не схожого на просте й природне життя Даї?
То був великий для мене день, але ж міг він скінчитися страшною трагедією! Ти знаєш, я ці роки прожив у самотині, один, як палець, змагався в життєвій боротьбі, а ти, єдина близька мені людина, була далеко. Тож якби спроба не вдалася… Але твій човен вигулькнув з-за скелі, і я не наважувався на нього глянути. Мене ніхто ніколи не взивав боягузом, але тут я сливе боявся. Ту хвилину, здається, легше було мені заглянути в вічі смерті! Це було безглуздя, божевілля… Як міг я знати, чи радіти мені, чи смутитися, коли твій човен манячив далекою цяткою на річці? Я, одначе, таки насмілився, поглянув, і диво сталося, я це зрозумів! Ти кермувала човна, ти була справжня Велсова дочка. Це начебто така дрібничка, та для мене воно було надзвичайно важливо! Такого не сподіватись від звичайної жінки, для такого треба родитись дочкою Велса! І коли Бішоп звалився, а ти одразу стала порядкувати людьми, і поводилася так вміло, як до того з веслом, і коли сиваші підкорилися твоєму владному голосові, — тоді для мене настав великий день.