Розділ 50
Протягом ночі мені разів два-три перев'язували руки, а на світанку перев'язали ще раз. Ліву руку я здорово попік до ліктя і менше — до плеча; вона дуже боліла, бо й полум'я ж було з цього боку, тож я ще радів, що легко відбувся. На правій руці опіків було не так багато, і я навіть міг ворушити пальцями. Цю руку, звичайно, також забинтували, але не так суцільно, як ліву, яку довелося тримати на черезплічнику. І шинелю я міг надягти тільки як пелерину — наопашки, защібнувши її на шиї. Волосся мені теж осмалило, але голова й лице лишилися цілі.
Герберт, з'їздивши до Геммерсміту на побачення з батьком, вернувся назад і решту дня присвятив доглядові за мною. Дбайливішої за нього няньки годі було й уявити: він з такою терплячістю й ніжністю знімав пов'язки у належні години, змочував у прохолодній рідині, що стояла напоготові, і накладав знову, що я не знав, як йому й дякувати.
Спершу, коли я непорушно лежав на канапі, мені було страшенно важко, та навіть і неможливо відігнати від себе омахи полум'я, хапливе потріскування вогню, їдучий запах горілого. Тільки я задрімаю на хвилину, як тут-таки схоплююсь від крику міс Гевішем і бачу, як вона біжить до мене, а над головою в неї стовп вогню. Витерпіти ці хворобливі марева було куди тяжче, ніж фізичний біль, і Герберт, відчуваючи це, силкувався відвернути мою увагу на щось стороннє.
Про човна ні він, ні я не згадували, але думали про нього обоє. Тим-то ми й уникали цієї теми і погодились між собою — без жодного слова — що треба, щоб мої руки загоїлись якомога швидше, у межах якихось годин, але ні в якому разі не тижнів.
Коли я побачив Герберта, перше моє запитання, звичайно, було — чи все гаразд над річкою. Герберт відповів ствердно, голос його був спокійний і бадьорий, і більше протягом дня ми цього питання не торкалися. Але коли Герберт надвечір перев'язував мені руки — не так при світлі з вікон, як при відблисках з каміна — він мимохідь сам про це заговорив.
— Вчора ввечері, Генделю, я просидів з Провісом добрих дві години.
— А де ж Клара була?
— Бідолашка! — сказав Герберт.— Вона мусила цілий вечір бігати вгору-вниз через Бурка. Тільки вона за двері, він уже й стукає в підлогу. Хоча, я думаю, що він уже довго не протягне. Ці нескінченні ром з перцем та перець з ромом таки пристукнуть і його самого.
— І тоді ви, Герберте, одружитесь?
— А як же інакше я можу подбати про дорогу мою дівчинку? Поклади руку на спинку канапи, любий, я тут сяду й зніму перев'язку так обережненько, що ти й не помітиш. Але я почав про Провіса. Ти знаєш, Генделю, що він змінюється на краще?
— Я ж казав тобі: коли я бачив його останнього разу, він став якимсь лагіднішим.
— Так, ти казав. І це правда. Вчора ввечері він дуже розбалакався і розповів про себе дещо нове. Пам'ятаєш, як він тут згадав про одну жінку, з якою у нього був великий клопіт, і зразу урвав мову?.. Я тобі зробив боляче?
Я здригнувся, та не від його доторку, а від його слів.
— Я про це забув, Генделю, але тепер, коли ти заговорив, я пригадую.
— Так ото він заходився розповідати про цю пору свого життя, страшенно похмуру й тяжку. Переказати тобі? Чи зараз це було б зайве для тебе хвилювання?
— Перекажи неодмінно. Все до слова.
Герберт нахилився вперед і пильно глянув на мене, немов моя відповідь здалась йому надміру поквапною.
— У тебе голова не гаряча? — спитав він, доторкаючись долонею до мого чола.
— Зовсім не гаряча,— відповів я.— Любий Герберте, ти краще розкажи, що почув від Провіса.
— Та здається,— почав Герберт.— …О, ця пов'язка знялась на диво легко, а зараз накладемо нову, прохолодну… Тобі болить, що ти шарпаєшся, бідний мій? Нічого, це скоро пройде… Здається, що то була молода жінка, ревнива і мстива,— мстива, Генделю, аж до крайнього.
— Що це значить — до крайнього?
— Аж до вбивства…Що, занадто холодне на твою рану?
— Ні, я не відчуваю. А як це сталося? І кого вона вбила?
— Та, можливо, того, що вона зробила, й не можна назвати цим страшним словом,— сказав Герберт,— але судили її за це, і оборонцем у неї був містер Джеггерс, і от саме тоді, коли він дуже вдало провів її оборону, про нього й довідався Провіс. Жертвою була інша жінка, набагато сильніша за цю, і між ними дійшло до бійки… в якійсь клуні. Не ясно,— хто розпочав її, хто там чесно бився, хто ні, але чим вона скінчилася — річ безперечна, бо жертву знайдено задушеною.
— І цю жінку визнали винною?
— Ні, її виправдали… Бідний Генделю, я тобі знову зробив боляче?
— Анітрохи, ти так обережно, що обережніш і не можна. Ну, і що ж далі?
— У цієї виправданої жінки була від Провіса мала дитина, яку Провіс палко любив. Звечора, перед тим, як сталася та трагедія, молода жінка на хвилину прийшла до Провіса й поклялася, що вб'є дитину (дитина була у неї) і він більш ніколи її не побачить, а потім зникла…Нарешті цю важчу руку ми впорали, лишається ще права рука, це вже значно легше. Мені вистачить і світла від вогню в каміні, у мене тоді певніші рухи, коли я не так виразно бачу твої опіки…А чи не здається тобі, що в тебе гарячка, любий? Щось ти надто часто дихаєш.
— Може, й справді, Герберте. І та жінка зробила те, чим погрожувала?
— Оце і є найтяжче, що було у Провіса в житті. Так, вона це зробила.
— Тобто він каже, що вона зробила.
— Та звісно, що він, любий мій,— здивовано відказав Герберт, знов нахиляючись уперед, щоб пильніше до мене приглянутись.— Це все я розповідаю з його слів. Більш ні від кого я цього й не чув.
— Так, звичайно.
— Ну, а як він ставився до матері своєї дитини — добре чи погано,— мовив далі Герберт,— то про це Провіс нічого не сказав. У всякому разі, вона років чотири-п'ять ділила з ним знегоди його бурлацького життя, про яке він нам тут розповідав, і він, здається, шкодував її й хотів уберегти від найгіршого. Тим-то, боячись, щоб його не стали допитувати про загиблу дитину, що призвело б до смертного вироку їй, він приховався (хоч і як переживав за дитиною), "ушився,— як він сам каже,— подалі від людських очей" і від судовиків, і на процесі про нього тільки побіжно згадувалось, як про такого собі Абеля на ймення, що через нього спалахнули ті ревнощі. А після виправдання вона зникла, і ось так він втратив і дитину, і матір дитини.