— Подивись на мене,— сказала міс Гевішем.— Ти не боїшся жінки, яка ні разу не бачила сонця за весь той час, що ти живеш на світі?
Як не прикро це визнати, але я не побоявся відповісти страшенною брехнею, яку містило слово "ні".
— Ти знаєш, що тут у мене? — спитала вона, приклавши одну, а тоді й другу руку до лівого боку грудей.
— Знаю, мем.— (При цьому я мимоволі згадав молодика з боліт, яким страхав мене мій каторжник.)
— Що це?
— Серце.
— Розбите!
Вона промовила це слово дуже значливо і пильно подивилась на мене, а уста її скривив якийсь загадковий і навіть гордовитий усміх. Ще з хвилину вона тримала руки на грудях, а потім повільно опустила, наче їй несила було їх утримати.
— Я втомлена,— сказала міс Гевішем.— Я хочу розради, а дорослі чоловіки й жінки мені обридли. Грайся.
Я думаю, кожен мій читач, хоч би й який він був сперечальник, погодиться, що за даних обставин навряд чи можна було придумати більш обтяжливе завдання для бідолашного хлопчака.
— У мене часом бувають хворобливі примхи,— мовила вона далі,— ось і зараз мені закортіло подивитись, як хтось грається. Ну ж бо! — Вона нетерпляче поворухнула пальцями правої руки.— Грайся, грайся, грайся!
Коли я згадав, що мені "покаже" моя сестра, в разі я тут поведуся якось не так, у мене раптом зблиснула відчайдушна думка — чи не кинутись навскач по кімнаті, вдаючи конячку містера Памблечука? Але я зразу ж відчув, що це в мене не вийде, і не схотів навіть пробувати, а тільки стояв і дивився на міс Гевішем, якій я, мабуть, видався упертюхом. Як ми отак трохи надивились одне на одного, вона спитала:
— То ти неслухняний і норовистий?
— Ні, мем, мені вас дуже шкода, і дуже шкода, що я не можу зараз гратися. Якщо ви поскаржитесь моїй сестрі, вона дасть мені чосу, отож я б грався, якби міг, але тут усе таке нове для мене, і дивне, і гарне… і сумне…— Я урвав мову, боячись, щоб не сказати зайвого — чи то, може, я вже сказав його,— і ми знову якийсь час мовчки дивились одне на одного.
Перше ніж знов заговорити, вона відвела від мене погляд і подивилась на свою сукню, на туалетний столик і нарешті на саму себе у дзеркалі.
— Таке нове для нього,— пробурмотіла вона,— і таке давнє для мене; таке дивне для нього і звичне для мене, і таке сумне для обох нас! Поклич-но Естеллу.
Оскільки міс Гевішем і далі дивилась на свій образ у дзеркалі, я подумав, що це вона й говорить до самої себе, отож і не ворухнувся з місця.
— Поклич Естеллу, — повторила вона, блиснувши на мене поглядом.— Це вже ти можеш зробити. Поклич Естеллу. З-за дверей.
Стояти в темряві таємничого коридора невідомого будинку й дозволити собі таку непрощенну вільність, щоб гукати на весь голос ім'я гордовитої панночки, якої не видно й не чутно,— це було майже так само тяжко, як і гратися по команді. Але нарешті вона озвалась, і світло її свічки, мов зірочка, замиготіло в темному коридорі.
Міс Гевішем кивнула Естеллі підійти ближче і, взявши зі столу якусь коштовність, помилувалась, як вона виглядатиме на грудях у дівчинки, а потім на її гарненьких каштанових кучерях.
— Колись, моя люба, це стане твоїм, і ти зумієш як слід себе оздобити. Пограй у карти з цим хлопчиком.
— З цим хлопчиком! Та він же звичайний селючок! Мені здалося, наче я розчув відповідь міс Гевішем — хоч вона й здавалась неправдоподібною:
— Ну то й що? Ти можеш розбити йому серце.
— В яку гру ти вмієш грати, хлопчику? — вкрай зневажливо спитала у мене Естелла.
— Тільки в дурня, міс.
— То й залиш його в дурнях,— сказала міс Гевішем Естеллі.
Так ми сіли грати в карти.
Ось тоді до мене почало доходити, що все в цій кімнаті ще хтозна-коли зупинилося, як оті обидва годинники. Я помітив, що прикрасу міс Гевішем поклала точнісінько туди, звідки її взяла. Поки Естелла роздавала карти, я знов глянув на туалетного столика і побачив, що туфля на ньому, колись біла, а тепер пожовкла, ні разу не була взувана. Я глянув на ногу без туфлі й побачив, що шовкова панчоха на ній з білої зробилась жовта й протерлася на підошві до дірок. Якби не цей безрух на всьому, не застиглість усіх цих побляклих і зітлілих речей — навіть вицвіла весільна сукня на схудлому тілі не нагадувала б так погребної одежі, а довга фата — савана.
Схожа на труп, міс Гевішем сиділа й дивилась, як ми граємо в карти, і мережива й торочки на її весільній сукні, здавалося, були зроблені з сіруватого паперу. Я тоді ще не знав того, що, розкопуючи давні поховання, часом знаходять тіла небіжчиків, які просто на очах перетворюються на порох; але згодом я не раз думав, що міс Гевішем справляла саме таке враження, немов, потрапивши на світло денне, вона зразу розсипалася б тліном.
— Він на даму каже краля, цей хлопчик! — зневажливо заявила Естелла, коли ми скінчили перший кін.— І які у нього пошерхлі руки! А черевики які простацькі!
Раніш мені й на думку ніколи не спадало соромитися своїх рук, але тепер я глянув і подумав, що й справді вони якісь недоладні. Презирство її до мене було таке сильне й заразливе, що передалося й мені.
Вона виграла, і тепер я роздавав. Я тут-таки збився — що й не дивно було, коли збоку хтось тільки й чекає, щоб ти що-небудь зробив не до ладу,— а вона прозвала мене дурним і незграбним простаком.
— Ти нічого не відповідаєш їй,— озвалась до мене міс Гевішем, що дивилась на нашу гру.— Вона всіляко обзиває тебе, а ти мовчиш. Якою вона тобі здається?
— Мені б не хотілося цього говорити,— пробелькотів я.
— А ти скажи мені на вухо,— міс Гевішем нахилилась ближче до мене.
— Вона здається дуже гордою,— пошепки відповів я.
— А ще?
— І дуже вродливою.
— А ще?
— І дуже злою.
(Естелла в цю мить глянула на мене з безмежною відразою.)
— А ще?
— І ще мені хочеться додому.
— І ти не хочеш більш ніколи її бачити, хоч вона дуже вродлива?
Не знаю, може, мені й захочеться її ще побачити, але зараз я хотів би додому.
— Скоро підеш,— голосно сказала міс Гевішем.— Дограй до кінця.
Якби не той її загадковий усміх напочатку, я б нізащо на повірив, що міс Гевішем може усміхатись. На запалому її обличчі застигла похмура настороженість — очевидно, ще відтоді, як усе навкруг неї застигло,— і здавалося, що вже ніщо не зможе її розвіяти. Груди у неї запали, і вона зсутулилась, і голос у неї запав, зробився глухіш і безживний, та й уся вона справляла враження занепалої тілом і душею, всередині й ззовні, пригніченої якимось нищівним ударом.