— Впізнаю — це Піп,— зараз же я почув її голос.— Заходь, Піпе.
Вона сиділа на тому самому місці біля столу, в тій самій старій сукні, схрестивши руки на костурі й спершись на них підборіддям, а очі втупивши у вогонь. А біля неї, тримаючи в руці невзувану білу туфлю й наче уважно її розглядаючи, сиділа якась незнайома мені елегантна пані.
— Заходь, Піпе,— знову тихо сказала міс Гевішем, не одводячи погляду вбік чи вгору,— заходь. Як ся маєш, Піпе? То ти мені цілуєш руку, ніби я королева, га? Ну, що скажеш?
Вона раптом блиснула на мене очима, не підвівши голови, і повторила грайливо-сердитим тоном:
— Ну?
— Я довідався, міс Гевішем,— трохи розгублено мовив я,— про ваше бажання мене побачити, тож зразу й приїхав.
— Ну?
Незнайома пані піднесла голову й лукаво глянула на мене, і я враз побачиз очі Естелли. Але вона настільки змінилася й погарнішала, стала настільки жіночніша, та й в усьому довершеніша, що я проти неї наче лишився таким нерозвиненим, як був колись. Дивлячись на Естеллу, я сам собі знов почав здаватися простим неотесаним селюком. О, як Естелла подаленіла й піднеслася високо вгору, тепер ще більш, ніж будь-коли, неприступна для мене!
Вона простягла мені руку. Я пробелькотів щось про те, як приємно побачити її знову та як довго дожидав я цього дня.
— Ну, то як, Піпе, дуже вона змінилася?— спитала міс Гевішем, хижо поглядаючи на мене й стукаючи костуром по стільцю, що стояв поміж ними, на знак того, щоб я сів.
— Коли я ввійшов, міс Гевішем, мені її лице й постава здалися зовсім незнайомими, але тепер, як це не дивно, я дедалі більше впізнаю ту саму…
— Що? Невже ти скажеш — ту саму Естеллу?— урвала мене міс Гевішем.— Вона була гордовита й зла, і ти хотів утекти від неї. Хіба ти забув?
Я розгублено зауважив, що то було давно, що я тоді нічого не розумів, і таке інше. Естелла незворушно посміхнулася і сказала, що я, безперечно, мав рацію,— вона могла допекти хоч кому.
— А він змінився? — спитала міс Гевішем у неї.
— Дуже,— відповіла Естелла, дивлячись на мене.
— Вже не такий простий і неотесаний?— спитала міс Гевішем, перебираючи Естеллині кучері.
Естелла засміялася, глянула на туфлю у себе в руці, знову засміялася, потім глянула на мене і поставила туфлю на підлогу. Я для неї й досі наче був хлопчиськом, хоч водночас вона й зваблювала мене.
Ми сиділи в тій примарній кімнаті, яка була справила на мене таке дивне враження, і я дізнався, що Естелла недавно повернулася з Франції і збирається до Лондона. Вона все так само була гордовита й своєвільна, але тепер ці риси настільки зрослися з її вродою, що, здавалося, неможливо й навіть неприродно було б відокремлювати їх одне від одного. І вже зовсім було б неможливо, дивлячись на неї, не піддатися цій недостойній жазі грошей і панського лоску, що так скалічила мої хлоп'ячі літа, цим викривленим уподобанням, що спонукали мне соромитися рідної домівки й Джо, цій знадливій грі уяви, коли Естеллин образ поставав переді мною в омахах полум'я, чи серед іскор над ковадлом, або ж темного вечора бачився, на коротку мить у вікні кузні. Одне слово, мені несила було відокремити її — чи у минулому, чи й у теперішньому,— від самого мого єства.
Ми вирішили, що я пробуду тут увесь день, а на ніч повернуся в готель і завтра від'їду до Лондона. Коли ми трохи поговорили, міс Гевішем послала нас прогулятись удвох у занедбаному садку, а потім,— додала вона,— я покатаю її у кріслі, як давніш бувало.
Отож ми з Естеллою пройшли в садок через ту саму хвіртку, яка колись привела мене до бійки з блідим паничиком, нинішнім Гербертом,— я був охоплений трепетом, залюблений у самі складки її сукні, а вона абсолютно незворушна і вже аж ніяк не залюблена у складки моєї куртки.
Коли ми наблизилися до місця сутички, вона зупинилась і сказала:
— Дивачка я була, що тоді сховалася й підглядала, як ви билися. Але це мені надзвичайно сподобалося.
— А я тоді дістав від вас надзвичайну винагороду.
— Справді?— недбало озвалась вона, ніби все забувши.— Я тільки пам'ятаю, що була страшенно зла на вашого супротивника: я боялася, щоб він не лишився тут заважати мені своєю присутністю.
— Тепер ми з ним великі друзі.
— Он як? Хоча, правда, його батько, я чула,— ваш наставник.
— Так.
Я визнав це не зовсім охоче, бо її слова зводили мене до рівня школяра, а я ж і без того був для неї наче малий хлопчик.
— Відколи зазнали змін ваше становище й ваші перспективи, ви й товариство своє змінили,— сказала Естелла.
— Це цілком зрозуміло,— зауважив я.
— І неминуче,— додала вона зверхнім тоном.— Тепер вам не личить спілкуватися з тими, з ким ви спілкувалися раніше.
Щиро кажучи, я й перед цим ледве чи мав ще намір побачитися з Джо, але після Естеллиних слів він розвіявся вже остаточно.
— Тоді ви, мабуть, і не гадали, що вам судиться таке щастя? — спитала Естелла, помахом руки окресливши той час, коли сталася наша з Гербертом бійка.
— Звичайно, не гадав.
Коли ми так проходили поруч стежкою, я гостро відчував, яка велика поміж нами різниця: хода її була впевнена й горда, моя ж — несмілива й покірна. Але це відчуття було б куди більш разючим, якби я не мав переконання, що саме мене вирізнено й призначено для неї.
Садок настільки здичавів і заріс, що ходити по ньому було нелегко, і ми, обійшовши його разів два-три, вернулися назад у двір броварні. Я показав Естеллі те місце, де першого дня бачив, як вона ходила по діжках; вона холодно й байдуже глянула в той бік і сказала: "Справді?" Я нагадав їй, що ось тут, вийшовши з дому, вона дала мені м'яса й пива, і почув відповідь: "Не пам'ятаю".
— І не пам'ятаєте, як довели мене до сліз?— спитав я.
— Ні,— відказала вона і, хитнувши головою, одвела погляд убік.
Я таки вірив, що вона не пам'ятала й що їй було однаковісінько, і від цього я знову заплакав, у душі,— а це ж найпекучіші з усіх сліз.
— Ви повинні знати,— зауважила Естелла тоном великосвітської красуні, яка милостиво зволила просвітити моє неуцтво,— що я не маю серця, і це, можливо, пояснить вам, чому в мене така пам'ять.
Я промурмотів щось у тому дусі, що, мовляв, не можу в таке повірити. Що вона помиляється. Що вроди без серця не буває.