— Ні-ні, щодо цього можете бути певні! — сказала Естелла.— А сміюсь я тому, що в них нічого не виходить. Тільки ж як вони звиваються біля міс Гевішем, яких мук завдають собі!
Вона знову засміялась, але навіть тепер, коли вона все пояснила і я не мав сумніву в щирості її сміху, він мені здавався якимсь недоречним і не зовсім виправданим. Я відчував, що тут мусить бути якась глибша, невідома мені причина; вона вгадала мою думку й відповіла на неї.
— Навіть вам нелегко зрозуміти,— сказала Естелла,— як мене тішать невдачі цих людей, як я аж облизуюсь від задоволення, коли вони хапають облизня. Ви ж не жили в цьому дивному домі з ранніх літ. А я жила. Вам не доводилось, бувши слабосилим і беззахисним, напружувати весь свій дитячий розум, щоб протистояти цим нескінченним інтригам проти тебе, замаскованим під співчуття, й жалощі, й усякі інші благородні емоції. А мені доводилось. Ви такого не зазнали, щоб змалку дедалі ширше й ширше розкривати очі в подиві на цю лицемірну жінку, яка, навіть пробудившись серед ночі, прикидає, як би то так чим облудніше вдати доброзичливість. А я от зазнала.
Тепер Естеллі було не до сміху, — видно, тяжко давались їй ці прикрі спогади. Лице у неї так спохмурніло, що я зрікся б усіх своїх сподівань, аби лиш вона проясніла.
— Я дві речі вам скажу,— мовила далі Естелла.— По-перше, всупереч прислів'ю, що крапля камінь точить, ви можете не сумніватися, що цим людям ніколи, хоч би й до кінця віку вони тужились, не вдасться пошкодити вам в очах міс Гевішем — ні у великому, ні в малому. По-друге, я вам вдячна, бо ж саме через вас вони так комашаться й інтригують, і все даремно,— і ось вам за це моя рука.
Вона весело простягла мені руку — похмурий настрій Естеллин уже розвіявся,— і я затримав її у своїй долоні й підніс до уст.
— Смішний же ви хлопчисько, — сказала Естелла,— ніякі остереження на вас не діють! Чи ви робите це з тих самих мотивів, з яких я колись дозволила вам поцілувати мене в щоку?
— А які то були мотиви?— спитав я.
— Зараз я пригадаю. То була зневага до всіх цих підлесників та пліткарів.
— А якщо я скажу "так", ви дозволите мені ще раз поцілувати вас у щоку?
— Це треба було спитати до того, як цілувати руку. Але коли вже ви так хочете, нехай буде по-вашому.
Я нахилився до неї, і обличчя її було холодне, як у статуї.
— А тепер,— сказала Естелла, відсторонившись, ледве я встиг доторкнутися щоки,— ви повинні подбати, щоб подали чай, і відвезти мене до Річмонда.
Мені зробилось боляче, коли вона знову заговорила таким тоном, наче наше з нею спілкування накинуто нам ззовні і ми лише ляльки в чиїхось руках. Але й усі мої зустрічі з Естеллою нічого іншого мені не давали, як відчуття болю. Хоч би який був її тон у розмові зі мною, я не міг йому довіряти й на щось надіятись — і все-таки кохав усупереч вірі й надії. Але навіщо повторювати це безліч разів? Так було завжди.
Я подзвонив, щоб принесли чаю, і офіціант, з'явившись зі своїм магічним берлом, почав приносити різне начиння, загальною кількістю з півсотні одиниць, які мали більше чи менше відношення до чаю. Сюди входили: таця, чашки з блюдечками, тарілки, виделки й ножі (включаючи й ножі для м'яса), ложки (столові й десертні), сільнички, маленький гарячий млинець, ретельно схоронений під важкою залізною покришкою, шматочок напіврозталого масла, захований у заростях петрушки, мов те немовлятко Мойсей в очереті, блідава булочка з припудреною головою, два тригранчастих шматочки хліба з відбитками ґраток кухонного каміна і нарешті пузатий чайник-спиртівка, що його офіціант вніс, мало не в три погибелі зігнувшись від позірного тягаря. Після цього настав тривалий антракт, який завершився появою офіціанта, що мав у руках коштовну на вигляд скриньку з якимись прутиками. Заливши їх окропом, я у результаті всіх цих приготувань добув чашку невідь-якого напою для Естелли.
Коли було сплачено рахунок, і офіціантові дано на чай, і конюха не забуто, і покоївку взято до уваги,— одне слово, коли роздали досить хабарів, щоб викликати зневагу й невдоволення в усьому закладі, з огляду на що Естеллин гаманець відчутно полегшав,— ми сіли в карету й від'їхали. Звернувши на Чіпсайд і прогуркотівши по Ньюгейт-стріт, ми невдовзі опинились під високим муром, якого я так соромився.
— Що тут таке? — поцікавилась Естелла. Я здуру вдав, наче не впізнав в'язниці, і лише потім відповів їй. Вона подивилась на мур, вистромивши голову з карети, а тоді промовила: "Нещасні!" Тепер я б уже ні за що в світі не признався, що був тут щойно сьогодні вранці.
— Про містера Джеггерса кажуть,— озвався я, щоб, ненароком не заговорити про себе,— що на таємницях цього похмурого місця він знається, як ніхто в Лондоні.
— Мабуть, і взагалі нема таких таємниць, на яких би він не знався,— тихо зауважила Естелла.
— Вам, очевидно, часто доводилось його бачити?
— Я звикла бачити його час від часу, скільки себе пам'ятаю. Але я й тепер знаю його не більше, ніж знала малою дитиною. А яке ваше враження від нього? Ви з ним добре зійшлися?
— Коли я призвичаївся до його манери нікому не довіряти, то воно й нічого,— відповів я.
— А ви з ним у близьких стосунках?
— Раз я обідав у нього вдома.
— Своєрідне, мабуть, місце,— здригнувшись, мовила Естелла.
— Справді своєрідне.
Мені треба було б бути обережнішим і навіть їй якомога менше говорити про мого опікуна, але я вже ладен був розписати наш обід на Джеррард-стріт, коли раптом ми в'їхали в смугу світла від газового ліхтаря. На хвилину, поки ми там проїжджали, мене наче знову охопило те нез'ясовне почуття, якого я був уже зазнав, і навіть коли навкруги знову потемніло, я ще часину сидів, немов осліплений блискавкою.
Далі ми заговорили про інше — переважно про дорогу, якою їхали, та про те, які лондонські квартали лежать по цей бік від неї, а які по той. Цього великого міста, сказала Естелла, вона, по суті, не знає, бо майже безвиїзно жила у домі міс Гевішем до подорожі у Францію і Лондон бачила лише проїздом туди й назад. Я запитав, чи не доручено моєму опікунові доглядати за нею, поки вона лишатиметься у Річмонді. На це вона значливо відповіла: "Боронь боже!" — і змовкла.