— З такою забезпекою і з призволінням вашої світлості,— сказав Дон Кіхот,— оголошую, що тим часом складаю з себе своє шляхетство, опрощуюсь і підладнуюсь до простоти винуватця, чинячись йому рівним і уможливлюючи йому таким робом стати зо мною на герць; отож хоть його тут і немає, я викликаю і визиваю його за те, що підло ошукав отсю нещасницю, котра була дівицею, та з його причини такою не єсть: [575] тож нехай або сповнить обітницю свою і стане їй законним малжонком, ¦ або згине в сій мономахії.
Сеє сказавши, зняв із руки пальчатку й кинув насеред світлиці; дук, підняв її, заявивши, що приймає, як перше казав, сей виклик за свого васала і призначає поєдинок на шостий від сьогодні день; відбудеться ж' він у дворі сього замку, зброєю нехай буде звична рицарська справа: спис, щит і кольчуга з усяким належним риштунком, без будь-якої омани, хитрощів та химород — те все мусять оглянути й перевірити герцьо-ві судді.
— Але передовсім,— вів далі дук,— ся статечна дуенья й ся нестатечна панянка повинні передати повновласть у сій справі в руки сеньйора Дон Кіхота, інакше нічого не зробиться і виклик не дійде до належного скутку.
— Авжеж, передаю,— похопилася дуенья.
— І я так само,— додала дочка, заплакана, засоромлена і знічена. Коли про все те домовились і дук надумався вже, що має в сій справі
чинити, обидві жінки-жалібниці вийшли, а дукиня розпорядилась, щоб їх трактовано не як слугинь, але як дам у пригоді, що прийшли до сього замку шукати справедливості; їм одведено окремий покій і слуговано мовби чужинкам, аж уся челядь дивувалась, чим то скінчиться тая дурість і теє нахабство доньї Родрігес та її легкодумної доні.
Поки те здіялось, аж гульк — до світлиці увійшов, ніби навмисне, щоб дати веселий кінець обідові, той паж, що його послано було з листами й гостинцями до Терези Пансихи, жінки губернатора Санча Пан-си. Дук із дукинею вельми тому врадувались — кортіло їм швидше дізнатись, як то йому їздилось, от вони й давай допитуватись, але паж сказав, що прилюдно та ще й коротким словом про се не розкажеш, тож нехай панство з ласки своєї дозволить відповісти все згодом і наодинці, а поки що хай полюбуються отсими листами. Добув із кишені два листи й подав до рук дукині. На одному надписано: "Лист до пані моєї дуке-ні такої — не знаю якої, туди — не знаю куди", а на другому: "Чоловікові моєму Санчові Пансі, губернаторю острова Гармадармії, пошли йому Боже вік довший, як мені". Дукині, як той казав, душа горіла швидше б того листа прочитати; вона розгорнула його, перебігла очима і, побачивши, що можна його й прилюдно оголосити, зачитала:
"Лист од Терези Пансихи до дукині.
Дуже врадував мене, панійко моя, той лист, що ваша вельбучність до мене написали: я його ждала, як соловей літа. Коралів низка добра, та ще й дуже, а мисливський убір чоловіка мого теж незгірший. Все наше село страх як радіє, що ваша вельможність вивели на губернаторя сопруга мого Санча,— хоть тому ніхто й не віре, а найпаче парох, майстер Ніколас, цилюрник та ще бакаляр Самсон Карраско,— та воно мені без інтересу: коли вже так сталось, то нехай кожне каже, що кому хотя. Якби не коралі та не убір той, я б і сама була не пойняла віри; у нас-бо в селі всі мають чоловіка мого за телепня; яке вже там йому старшинування — хіба над отарою кіз. Нехай же його Господь напу-тить і наставить, щоб і йому, і дітям його краще було.
Я, панійко моя кохана, надумала оце з дозволу вашої милості (як єсть, то шелесть!) поїхати до вашої президенції, та ще й у кариті, на зло всім завидющим очам, нехай вони повилазять; тож благаю вашмосці веліти мужеві мойму, аби прислав мені грошенят дещицю, та ще й добру, бо при дворі ж витрати великі: за хлібину реал дай, а за хунт мняса тридцять мараведі (шуточки!). Як же він не захоче, щоб я їхала, то хай сповістить зарані, бо вже мені тая мандрівочка пахне; товаришки мої та сусідки кажуть, що як ми.з доч— [576] кою до двору приїдемо одягні та ошатні, то більше знатимуть мого чоловіка по мені, аніж мене по йому, бо люди ж питатимуть: "Що то за панії в кариті сидять?", а слуга мій одкаже: "То жінка й дочка Санча Панси, губернаторя острова Гармадармії"; воно буде і Санчові слава, і мені повага — і в Римі, й за Римом.
Жаль мені, та ще й дуже, що жолуді в нас сього літа не зародили, та все-таки посилаю вашій високості з півмірки, сама в ліс ходила і брала-вибирала, котрі більшенькі: ех, думаю, якби ж вони були вбільшки як струсячі яйця!
Нехай же ваша препишність не забуває писати мені, а я вже вам неодмінно одпишу, і як мені ведеться, і що діється в нашім селі, де лишаючись благаю Пана Бога, щоб вас хоронив і мене не забував. Санча, донька моя, і синок мій цілують вашій милості руки.
Тая, що не писати вашмосці,
а в образ бачити Ті воліла б,
покірниця ваша Тереза Панса".
З великою втіхою вислухали всі присутні Терезиного листа, з найбільшою самі господарі; тоді дукиня спитала Дон Кіхота, чи не гоже було б розпечатати й листа до губернатора: то, мабуть, теж буде незгірший. Дон Кіхот уволив її волю і розліпив листа. А написано було в ньому от що:
"Лист од Терези Пансихи до свого чоловіка Санча Панси.
Листа твого одібрала, Санчику мій любчику, і клянуся тобі, і божуся, як щиро християнська душа, що за малим Богом з тої утіхи не здуріла. Слухай сюди, чоловіче: як почула я, що ти на губернаторя вийшов, то мало душі не пустилась; недурно ж кажуть, що од несподіваної радості мруть часом, як од тяжкого горя. А Санчика, доця твоя, на радощах аж усюсялась. Убір, що ти прислав, мала перед очима, коралі, що дукеня подарувала — на шиї, листи в руках, тут же й посланець стоїть, а мені все здається, що то сон наснився: ну де ж таки, думаю, щоб козопас та на острівного губернаторя вискочив? Пам'ятаєш, дружино моя, як мої мама було кажуть: "Живи довго, то й побачиш много". Що ж, поживу ще трохи, то, може, діждуся, що ти й на самого орендаря чи на збірщика вийдеш; то, правда, служба гака, що чорт би їх лихих побрав, та вже чи сяк, чи так, а грошики капатимуть. Ласкава пані наша дукеня скаже тобі про моє бажання їхати до президенції: подумай про се і дай знати, чи воно до шмиги буде. Постараюсь честі тобі наддати, їдучи кари-гою.