"Ох, бідносте-убогосте!— вигукнув тут на письмі Бен-Енхелі.— Не знаю, з якої причини великий кордовський поет казав на тебе:
Священний даре, прийманий невдячно...
Хоть я і мавр, а знаю од християн, спілкувавшися з ними, що до святості належать милосердя, покора, віра, послух і убожество, та все-таки гадаю, що то справді угодник Божий, хто бідністю своєю задовольняється, коли та бідність не така, про яку їхній великий святий говорить: "Хто сьогосвітнім користується — як би не користувались",— така бідність називається вбогодухістю; а ти, друга бідносте (про яку я отут говорю),— чого чіпляєшся радше до шляхетних рицарів, ніж до кого іншого? Чого примушуєш їх заліплювати смолою дірки в череви— [536] ках, носити на куртках гудзики-розпарки — один шовковий, другий волосяний, а третій шкляний? Чого комірці їхні здебільшого лопухами спадають, а не стоять, як належить?" (З цього видно, що мода на стоячі коміри та на крохмаління досить уже давня). А далі каже: "Нещасливий той уроджений шляхтич, який, щоб честі не вронити, їсть удома нишком якусь нізчимню юшку, а на люди виходить, лукавлячи, з ко-пирсалкою до зубів, хоч їм м'ясо і не пахло! Нещасливий, кажу, той, хто, про честь свою ревне дбаючи, вічно боїться, щоб хто здалеку вже не помітив латок на взутті його, смальцю на капелюсі, світки на плащі, а трясці в животі!"
Все оте спало на думку й Дон Кіхотові, як ото вічка в панчосі йому розпустились, та скоро він потішився, як побачив, що Санчо лишив чоботи свої подорожні: взую, подумав, назавтра. Нарешті поклався в ліжко, тяжко зажурившись — одне, що без Санча сумно, а друге — з панчохами біда; зацерував би їх шовком і іншого якого кольору — то був би вже знак найгіршої нужди при благородстві... Задмухав свічки; в кімнаті було душно, не спалось. Устав з ліжка і прочинив кватирку в заґратованому вікні, що виходило в сад. Відсуваючи кватирку, почув — хтось ходить по саду, розмовляє. Прислухався. Внизу заговорили голосніше, і він розчув такі слова:
— Не умовляй мене, о Емеренсіє, співати! Адже сама знаєш: відколи сей чужинець прибув до нашого замку і я звела на нього очі, мені стало не до співів, можу тільки плакати: та ще пані наша сон має чуткий, і не хотіла б я ні за які скарби світу, щоб вона нас тут застала. Та хоч би я її й не розбудила, спів мій все одно був би ні до чого: адже він не пробудить зо сну і сього нового Енея, що прибився в наші краї мені на згубу.
— Не зважай на те, люба Альтісідоро,— озвався другий голос.— І сама дукиня, безперечно, і всі, хто є в сьому домі, сплять уже, от хіба тільки володар твого серця, пробудитель душі твоєї не спить: щойно чула я, як відчиняв він кватирку гратованого вікна свого, тож певно ще не заснув. Заспівай же, лебідонько, тихо та любо, приграючи на арфі, а як почує нас дукиня, то звернемо все на духоту нічну.
— Не те мене бентежить, Емеренсіє,— одказала Альтісідора.— Не хотіла б я співом серце своє одкривати, щоб люди, несвідомі потужної сили кохання, не осудили мене, не ославили легковажною та безсоромною. Та вже що буде, те й буде: краще сором на лиці, ніж троюда в серці.
І тут враз залунали ніжні акорди арфи; почувши їх, Дон Кіхот аж умлів: на ум йому сплили нескінченні пригоди такого ж роду, всі оті вікна, балкони, сади, серенади, любощі та інші замороки, що повичиту-вав він у своїх заморочливих рицарських романах. Йому уроїлось у голову, що котрась із дукининих фрейлін закохалась у нього, але природна соромливість змушує її той пломінь таїти. Він аж злякався, щоб та пристрасть не зборола його, тож вирішив триматись: уручив душу свою й думу володарці своїй Дульсінеї Тобоській, а сам налагодився слухати музику. Щоб же дати взнаки, що він тут, що слухає, то навіть чхнув зумисне, на радість обом дівчатам, яким тільки того було й треба. Отож наладивши арфу, перебігши пальцями по струнах, Альтісідора завела ось якого романса: [537]
Ти, що ніжишся у ліжку,
У голландських простиралах
І, розкинувшись недбало,
Спиш од вечора до рана,
Ти, із рицарів найсмільший,
Що зродила нам Ламанча,
Перед ким найзолотіший
Скарб індійський заламався!
Співом кличе тебе діва
І шляхетна, й безталанна,
Що од сонць твоїх двоїстих
Душа в неї запалала.
Ти пригод собі шукаєш,
А комусь несеш нещастя:
Рани завдаєш без ліку,
А от ліку — не діждаться...
Ти скажи мені, молодче,
Боже хрань тебе в напастях,
Чи в пустелі ти вродився,
А чи в диких гірських хащах?
Чи тебе поїло змалку
Молоком лазюче гаддя,
Чи плекали в тобі гори
Дику звагу і завзяття?
Хай гордиться Дульсінея,
Дівка дужа та рум'яна,
Що скорила злюку-тигра,
Що приборкала орлана.
Тим же їй співають славу
І Енарес, і Харама,
Тихий Тахо й Мансанарес,
Пісуерга і Арланса.
Помінялась би я з нею,
Ще була б їй і приплата
— Рясна сукня з торочками,
Щонайкраще моє плаття.
Мнлувалаеь-би з тобою,-
Вже яка була б ласкава!
А як ні, то хоть сиділа б,
У голівці б тобі ськала...
Та напевне я, нещасна,
Тої милості не варта?
Розтирати тобі ноги —
І тому я буду рада.
Скільки чепчиків і стрічок
Я б тобі надарувала,
Скільки сріберних шкарпеток
І панчішок із єдваба!
Скільки добрих буйних перлів
Я б найшла для свого пана, [538]
І таких, яким на світі
Не родилася ще пара!
Не дивись, новий Нероне,
Хижим позирком тирана
На пожежу, що так яро
Мені душу обуяла!
Я ще дівчина-дитина,
Не соромлюся признаться:
За три місяці й два тижні
Мені буде вже п'ятнадцять.
А собою я нівроку —
Не крива і не кульгава,
Маю коси, мов лілеї,
Вони мені п'ят сягають.
Може, трохи повноуста,
Може, трохи ще й кирпата,-
Додають мені уроди
Зубки гарні, як топази.
Голос мій, ти сам це чуєш,
Солоденький, як меляса;
Хоть я ростом невеличка,
Так зате струнка вдалася.
Вся краса моя чудова
Здобиччю тобі припала...
Звать мене Альтісідора,
Я в цім замку двірська панна.
Тут урвався спів зраненої коханням Альтісідори, і почалась мука жаданого нею Дон Кіхота, що, зглибока зітхнувши, сказав собі на думці: "Яким нещасним рицарем мандрованим я вдався, що нема в світі такої панянки, щоб на мене глянула та й не закохалась! Яка ж нещаслива доля й незрівнянної Дульсінеї Тобоської, що не дають їй люди неподільно тішитися моєю безприкладною вірністю! Що ви од неї хочете, королеви? Чого вимагаєте, імператриці? Чому ви її мучите, дівиці-на-дцятки? Дайте спокій сердешній, дайте їй тріумфувати, радіти і пишатися щастям, яке вділив їй Амур, подавши серце моє і душу мою їй у вічну владу! Знайте, всі закохані, скільки вас єсть, що тільки Дульсінеї я пундик і попряник, а всім іншим кремінь; їй я мед, а вам полинь; мені одна тільки Дульсінея вродлива, розумна, цнотлива й чеснородна, а всі інші — бридкі, дурні, розпутні й підлі; природа на те мене створила, щоб я їй належав, а не будь-кому іншому. Хай та Альтісідора хоч плаче, хоч співає; хай божеволіє з розпачу дама, за яку мене побито в замку зачарованого мавра; нехай мене печуть-ріжуть, а я належатиму одній тільки Дульсінеї, чистий, чесний і чеснотний, на зло всім на світі чародійницьким силам!"