якоїсь дороги, а полем до лісу.
— Прямо до нас,— здивувався Северин.— Що воно за знак?
"Ось це, може, й є син мельника Сергія. Але чого він їде в ліси? Яку ще таємницю приховує цей час?"
Уже добравшись до узлісся, парубок помітив їх, блискавично шарпнув коня убік, та колесо наскочило на пень, і віз зупинився. Тоді хлопець вискочив з воза й, пригинаючись, кинувся чимдуж утікати.
— Хлопче добрий! — гукнув у сутінки Богдан.
Але добрий хлопець, петляючи узліссям, зник у вологій темені.
— Знову таємниця мадрідського двору або сільського вітряка,— забубонів Северин,— Що ж нам підкинув цей мельник на вечерю? — І замугикав: — "Наварили галушки на три п’яді завдовжки".
Друзі підійшли до воза.
— Мука,— сказав Северин, обмацуючи мішок.— Але чого так злякався цей мельник, чи як там його?
— Напевне, крадькома намолов. Тепер і млини, і вітряки, і навіть жорна під забороною.
— Ні, щось не те,— Северин розв’язав мішок, засунув руку всередину й присвиснув.— Еге, тут, крім борошна, ще й війна є! Відійди трохи, Богдане,— і він обережно почав щось виймати з мішка.
— Що там? — спочатку не зрозумів Богдан.
— Розгвинчена авіабомба! На доброго мельника напали! Для чого ж вона йому? — І Северин поліз до другого мішка, з нього він вийняв сорокап’ятиміліметрову з відверченою головкою міну і знову присвиснув.— Так це ж усе разом — саморобна міна. Ось і жолоб для неї. А для чого дерев’яна довбенька на мотуззі? Звісно, для удару. До чого в бідності не додумається людина? Такою штуковиною і поїзд можна сколупнути з рейок.
— Справді, Северине?
— А чого ж, бомба важить п’ятдесят кілограм. Зрадів на дурничку?
— А як же інакше може бути? — Богдан з усіх боків почав роздивлятися несподіване добро.
— Ох і хлопець! Бач, до чого домудрувався! — все похитував головою Северин.— Це ж треба.
— Може, заглянемо на вітряк?
— Не варто. Коли мельник робить такі міни, то він міг і вітряк замінувати. А мені щось не дуже хочеться возноситись на небеса. Ми ще по землі не находились.
— Северине, ти ж зумієш підкласти цю міну?
— А для чого б я в армії три роки хліб переводив? От зараз і помудруємо з тобою, як і де підірвати поїзд.
— Ти чудо — не хлопець,— і Богдан торкнувся устами зарослої щоки друга.
— Аби ж отак мене Оленка похвалила,— запишався Северин.— От що нам робити з конем?
— Що тебе непокоїть?
— Це такий свідок, що нас зможуть вистежити.
— Так то ж свої вистежать. Це навіть краще.
— Може, ти й маєш рацію,— в задумі погодився Северин.
* * *
Осіння ніч, холодна осіння ніч і кружляння вітру, що повертається на круги свої й вибиває стогін із лісу. Десь є мудрі книги, і теплі оселі, і світло, і пахучий хліб, і нерозхлюпана любов під віями, а тут осіння глуха ніч, яка не знає, що скинути з неба — сніг чи дощ. Нарешті здалеку з’являється примарне світло, воно спочатку, як живе срібло, покотилось по рейках, висвітлюючи їх, а потім прихопило частину лісу і поля.
Богдан і Северин упали на землю. Дрезина, поколихавши над ними холодне сяйво, погуркотіла на схід. Отже, пора! Друзі підхоплюють свою ношу й швидко вибираються на насип. Тут вони під шпалами ножем і руками поширюють заздалегідь підготовлене гніздо і бережно, неначе дорогоцінність, закладають жолобок і бомбу, розмотують мотуззя від тієї дерев’яної довбеньки, що вдарить по запальнику. А здалеку по рейках уже наближається вібруючий перестук ешелону.
"Що він несе нам? — тривожиться Богдан і з мотуззям у руках лягає на холодну землю. Раптом його охоплює страх: — А коли не спрацює?"
— Усе в руці божій. Здається, не велике щастя поспішає — порожняк,— спокійно шепче Фіненко, прикладає вухо до землі і, немов заклинання, говорить до не видимого ще поїзда: — Не пронеси! Не пронеси! Не пронеси!
Над насипом з гуркотом шугнули тіні поїзда. Богдан з силою сіпнув мотуззя. Ось під божевільними тінями блиснуло вогняне коло, і вибух, і несамовитий скрегіт металу, і розпачливий крик, і гуркіт, що звалюється з насипу, оглушують і зривають їх із землі.
Не пронесло! кричить Северин і кидається до того, що хвилю тому звалося поїздом! Але що це? Їх опереджають якісь тіні. Невже німці чи поліцаї? — Богдане, назад!
І в цей час позад себе Богдан чує такий знайомий, такий рідний голос:
— Так хто ж це наші спільники? Признавайся, Богдане!
— Максиме Павловичу, це ви?! — оторопіло вигукує він.
— Це я, шибенику! — сміється Туровець.— Здоров, здоров, хлопче!
— Оце так! Оце зустріч! — І Богдан падає в обійми Туровця, але з них його виривають інші руки й немилосердно чавлять йому ребра.
— Іване!
— Пізнав-таки?
— Не розтрощи ребра.
— Він може поїзд розтрощити, а йому й одного ребра не можна,— Іван розтискає обійми і лізе рукою до очей.— Здається, після вибуху щось натрусилось.
— Де ж ти взявся, Богдане, у наших лісах? — питає Туровець.
— Прибився з оточення. І увесь час розшукую вас.
— І нашу міну украв?
— І вашу міну з моїм другом украв,— знайомить Туровця з Северином.
— А ми вже були перелякались: кому вона дістанеться.
Вопи підходять до хаосу заліза, дерева і якихось вантажів, де вже господарюють партизани.
— Так от, Богдане,— тихо говорить Туровець.— Писав ти до війни свої рядочки, а тепер будеш шматувати ось ці рядочки, по яких ходять чужі поїзди. Ясно? Заперечень нема?
— Заперечень нема, товаришу командир,— радісно відповідає Богдан, увесь час почуваючи біля себе то руку, то кучері Івана.
XVIII
Відійшла журавлина пора, відлетіли з озеречка й останні качки, і вже за хатою в золотій метелиці листу кружляє, гуде падолист. А в хаті, вперше за багато років, кружляє, гуде веретено. Одразу ж фашист одкинув село до сліпака, до веретена, до саморобного полотна, до жорен, до безхліб’я, до безсілля, подалі від життя, поближче до смерті.
Випрядається пучками, випрядається болями, випрядається серцем нескінченна сіра нитка, що прялася тільки в її дитинстві. Де те дитинство, де ті зелені лужки, на яких слались мамині полотна — білі полотна надій? А тепер ти вже сама стала матір’ю, та випрядаєш не на біле, а на чорне полотно, бо все почорніло тобі в очах, навіть оцей листопад, що видобуває із берізок і музику, і золото опадань. То не біда, коли глупа осінь падає тільки на землю. Біда, коли вона каменем падає на твою душу. В лісництві одні заливають її сльозами, інші — самогоном, та й так минають омертвілі дні, омертвілі ночі. Хоч би Данило подав вісточку. Як пішов, як попрощався з нею, то й слова не дочекалась од нього. І від Богдана немає звістки. Вона соромить себе в думках, що згадує Богдана, але й не може не згадувати його. Це ж треба, щоб так і його, і її карало життя...