— Чого ж тобі страшно? Любові чи подружжя? Я так хотів, щоб ти мені дружиною була. Чим я зобидив тебе?
— То не ти, інший,— увійшла в минуле, як у чорну хвилю, і стуманіла уся.
— Інший? Ти любиш його?
— Ні.
— А що ж у тебе?
Обличчя і очі її стали одним болем, а груди заболіли, як боліли у голод. Ніхто ж ні з чоловіків, ні з жінок не зрозуміє її. Може б, рідна мати це зрозуміла, та нема її.
— Говори, Соломіє,— сказав з такою мукою, що повірила йому, як нікому. А може, справді він так любить її, може, справді йому, єдиному, можна довіритись? Тільки що буде після? І вона, чуючи, як сама розчахує себе, заговорила, давлячись словами, схлипуванням, сльозами:
— Я, Максиме, мала страм од нього. В голодний рік, коли вже вмирала, прийшов до мене...
Страшне зізнання вибило з голови дзвони, оголене страждання прибило і його.
— Мовчи. Я це знаю, Соломіє,— наказав, щоб зменшити її муки, хоча нічого не знав досі, а зараз скипів ненавистю до того вовкулаки. Як же він, сатанинський виродок, міг зобидити цю правдивість?
— Звідки ж це... знаття? — лячно поглянула на нього: що тільки думає він про неї тепер, що подумає потім?
— Мовчи, більше ані слова про це. Хай воно терном заростає! Терном і терниною!..— І поклав їй руки на плечі, торкнувся ними її грудей, що заболіли, як у голодний рік, і все одно мали жагу материнства. Він поцілував її очі, уста.
— Вийдеш за мене?
Вона підвела на нього правдивий біль, правдиву муку.
— Я, Максиме, буду любити тебе, як душу. Тільки ніколи не суди мене, бо вже судив той рік.
— Я не суддя, Соломіє. Я твій муж,— і, щоб якось утішити, перейшов на буденне: — І зараз же, як мужу, готуй вечерю!
Вона припала до його рамена, схлипнула вже від вдячності до своєї долі й до нього і, вірячи й не вірячи, спитала:
— Чи не привиділось, чи не наснилось?
— Привидиться й насниться потім. Я вже не піду з твоєї хати.
І вона знову злякалась:
— Не треба сьогодні, хай пізніше.
— Чого ж пізніше?
— Може, ти передумаєш?
— Я саме боюсь, щоб ти не передумала,— знов якось підбадьорив її.— І вже сьогодні хочу почути, як наді мною заклекоче твій лелека.
— Боже мій! — опустила вона руки і не знала, що сказати.
— Не божкай, а готуй вечерю, коли придбала чоловіка.
І тільки тепер вона повірила тому, що сталось. Їй би треба щось таке жіноче, довірливе сказати йому, та не знайшлося те слово, і вона, соромлячись, як мужу, прошепотіла:
— Максиме, я тобі чоботи скину,— і злякалась, щоб він не подумав, що принижується вона.
— От цього вже не буде! — нічого недоброго не подумав Максим.— Чоботи я тобі скидатиму! Сідай на стілець, спробую, чи вийде,— він скинув з неї чоботи, провів рукою по литці.— А ноженята в тебе такі, що не одне око прилипатиме до них.
— Безсовісний ти! — низинно заклекотів її голос, схожий зараз чи то на клекіт води під мостом, чи на клекіт лелеки на хаті...
Удосвіта його розбудив не лелека, а Соломіїні сльози.
— Ти чого? — спросоння обома руками потягнувся до неї, до її тепла, до її грудей.
— Це я так, Максиме,— витерла очі.— Що тільки тепер люди скажуть?
— А що їм казати? От одягайся, і зараз же підемо в сільраду.
Вона посміхнулась:
— Навіть не снідаючи?
— Коли ти приготуєш щось, окрім сліз,— притягнув її до себе, поцілував.
Помолодівши, вона кинулась до скрині й низинно заворкувала йому:
— Одвернися, Максиме.
— Це з якої радості?
— Я соромлюсь тебе.
Вранці вони й розписались. Максим наказав Соломії зготувати добру вечерю, а сам пішов до правління. В його кімнаті, де торішнім літом пахла пашниця, вже сидів Хворостенко. Побачивши Туровця, він невдоволено скинув на нього прозелень очей і заморозив своє кругле, мов підситок, обличчя.
— Костянтине Прокоповичу, не лякайте мене з самого райку,— весело посміхнувся Туровець.
— Тебе треба було лякати ще звечора, щоб не кидався в розпусту,— відрізав Хворостенко.
— В яку розпусту?! — розгубився, кліпнув віями, наче школяр.
— А хто по молодицях ходить: я чи ти? — і не думав відтанути Хворостенко.— Хто ночами гупає у їхні двері, домагаючись під п’януруч поживи натурою? Яке страмовище!
Туровець поблід, потім підійшов до столу, вхопив Хворостенка за барки й потягнув до дверей.
— Ти що робиш? — злякано зойкнув той.
— Витурюю звідси, витурюю і з села. Іди до грому!
— За що?!
— За те, що твоя душа не підіймалась вище підозри.
— Я тебе!..— заборюкався Хворостенко.
А Туровець оскаженів:
— Ходім, ходім, бо відчиню двері твоїм животом! Ось так! — потурив за поріг.— Прощавайте, не забувайте і хоч десь прикупіть як не розуму, то хоч звичайності.
Наляканий і лихий, Хворостенко вилетів у сіни, наскочив на Артемона Васюту. Той здивовано глянув на нього, підлесно привітався:
— З празничком вас, Костянтине Прокоповичу!
— З яким празничком? — ще більше розлютився Хворостенко: подумав, що над ним насміхаються.
— А ви хіба не знаєте? З весіллям нашого голови. Яке то воно буде? — зажурився Артемон, бо хто знає, що наговорить на нього ота чесна дурепа.
І тільки тепер Хворостенко зрозумів, що йому пора покинути шефствувати над цим селом. Що тільки станеться тут, коли він буде десь?
XV
За річкою червень виклепував коси, їхній бентежний передзвін і повів перших петрівчанських копиць і петрівчанських пісень залітав у вікна інституту:
Та мала нічка Петрівочка, Не виспалась Наша дівочка.
На ранніх зорях уставали, на пізніх зорях закінчували в петрівку роботу дівчата, з-під їхніх рук, як шоломи велетнів, виростали стіжки. На них удень сідали лелеки, до них увечері приходили хлопці, і в пахощах ярої рути, ромашки, пижми, татарського зілля притихали чи сплітались в очікуванні чогось великого голоси.
Та мала нічка Петрівочка, Не виспалась Наша дівочка.
А як же і виспатись могла молодість, коли петрівочка вдосвіта йде з косою і граблями, а ввечері — з коханням та сподіванням? І тільки старість біля вечірніх петрівчанських вогнищ спокійно варила куліш та перегортала, наче згасаюче вугілля, спогади чи згадки, що починались мало не від мужицького царя Тимка, як земля була тонка...
Прокинувся, задеренчав передостанній твій дзвінок в інституті. Богдан струшує з себе чари петрівчанських вечорів, занесених передзвоном далекої коси, і виходить у простуджений коридор. Тепер і він, і стіни інституту, і червонокорі вишні під ними, і плескіт річки за ними — усе це стало невимовно дорогим перед прощанням. А що лежить за тим прощанням? Які шляхи, які люди, які очі? І знову Яринині проглянули з далекої глибини петрівчанських вечорів.