— Кого там носить?! — бринить веселий голос.— Коли свої, то заходьте!
— А коли не свої?
— О боже! — вдова, ніби з переляку, сплескує руками, а в її жовтих, немов у чаплі, очах кришиться місячний сміх.— Це ж треба так привітати такого гостя! Звиняйте, сідайте, гуляйте,— вона приклала руку до грудей, вклонилася гостеві й одразу ж подолками широких спідниць обмела свіжовишкрябану лаву.— А я ж оце біля грибів пораюсь. Ще вдосвіта ходила за ними,— показала рукою на кошик з червонолозу, де бурмосились тіняві боровики і сяяли золоті сережки лисичок.
— Багато ж назбирали! — з подивом сказав Богдан, йому ніколи не доводилось стільки знаходити білих грибів.
— Я боровика за п’ятдесят аршин бачу,— похвалилась Євгена Миронівна.
— За п’ятдесят? Ви ці аршини виміряли?
— Аякже! — жінка широко дибнула проворними ногами, над якими гойднулася драбинка з кількох спідниць. Все, що не робила вона, робила весело і невимушено.— А ви любите гриби?
— Люблю.
— Тоді будемо їсти разом,— повела очима на челюсті печі, де щось попискувало в невеликій риночці. Вдова кинулась до того писку, вимішала його ложкою і сказала собі: — От уже і є закуска.
Богдан збентежився: чи це був натяк, чи тільки жарт? Він зупинив око на вдовиній щоці, що мала від печі рум’янець, від років чи сонця — жовтизну, а від жарту — рухливість.
— І ви до печі придивляєтесь? — почула його погляд на собі.
— Ні, до оселі.
Вдовина хата була висока, світла і дзвінка. Три блакитнавих стіни її цвіли і одцвітали дивовижними рушниками, а четверта — полив’яними мисками і полумисками. Все тут було підібране одне в одне і нагадувало затишну кімнату якогось невеличкого музею, цю схожість особливо підкреслював старовинний ткацький верстат, на якому волохатився зелений, м’який, як сон, налавник.
— Євгено Миронівно, це ви таку красу тчете? — схилився над незакінченою працею.
— Ой, таке скажете! — здивувались і очі, і рум’янці на щоках жінки, вона підійшла до верстата, поторгала старі зачервоточені підніжки, а він заскрипів, немов дід, коли його будять,— Це моє придане від мами, а їй воно теж перейшло від мами, тому й досі тримаюся нитки й голки.
— І рушники — ваша робота?
— Моя ж, не купована.
— А де ви такі узори взяли?
— З голови,— і посміхнулась.— Хоча голова моя й навчена, а все в пій ворушиться й ворушиться клубок з різними нитками та узорами, то й переходять вопи на рушники, настільники чи налавники. Ось цей рушник я назвала "Вечірня зоря". Тут синіми нитками заходить вечір, червоними і золотистими — зірниця і її проміння, а темно-синіми вже кинуто сон — добрим людям на здоров’я.
Богдан з подивом прислухався до її, вже без краплин сміху, голосу і лаяв себе останніми словами. Який же він неук і ледар! Інститут закінчив, а ось ця жінка в сто крат більше розуміється на красі. Ти ж навіть у музеї лінувався ходити. Ще так-сяк розглядав у перших кімнатах мамонтові бивні та побиті черепки, а на решту вже не вистачало часу чи терпцю. І не заглянув ні до одного майстра, не приторкнувся до тієї глини, з якої ліпились не тільки горщики, а й боги. А що ти знав про рушники? Тільки й того, що вишиваються вони хрестиком, гладдю і низзю.
— Я вас чимось засмутила? — затурбувалась жінка, і сполохались мінливі вогники її очей, тільки в прив’ялих устах чаїлась жага і діянь, і почуттів.
— Ні-ні, ви так гарно розкриваєте таємниці своїх рук і думок...
— Тільки кому вони потрібні тепер? — посмутніла жінка.— Привозили ж до мене якогось представника від кооперації на машині. Подивився він, подивився, пожмакав руками та й питає: "Нитки не линяють?" — "Я їх у травах варю, то не линяють".— "Це добре, що не линяють. Все воно гарне у вас, але пережиток. Заводи, фабрики, нафтові вишки треба вишивати на рушниках".— "А для чого,— питаю,— нафтові вишки?" — "Щоб продукція індустрією, бензином пахла".— "То ви вмочіть рушник у бензин і витирайтесь — запахне!" Ой, заговорилася, а як там мої гриби? — Вона метнулась до печі, вихопила рогачем ринку з грибами і тихцем запитала їх: — Чи смачні вдалися?
— Ви і з грибами розмовляєте?
— Аякже, і тут, і в лісі,— жінка вкинула потраву в блакитноокі полумиски, вкраяла хліба, накришила огірків, помідорів, вцідила з барилка цьогорічного вишняка і сказала Богданові: — Не погребуйте, не знаю, які на смак мої гриби, але гарячі будуть,— і знову лукавство місячних вечорів закапало на її нерівні вії.
Ох, жінко добра, чи колись не оберемками носила ти любощі?
— Напевне, вам весело жилось?
— Парубкам я голови крутила,— погодилась вона.— А який у мене чоловік був! Правою рукою підхопить мене, посадить на ліве плече та й носить по хаті. А то раз напідпитку піднявся на ганок зі мною і закинув на стріху. Я верещу, а він сміється на свою голову, бо потім вийшло — його хата, а мій верх. Мався він зі мною. Боже, боже, куди ті літа пішли, коли й уночі не хотілося спати? А тепер і вдень, як сова, дрімаєш.
— От цього не сказав би про вас.
Удова тільки загадкою повела віями, бровами і запросила їсти:
— Чи ви далеко від лісу жили, що не любите грибів, чи я отак несмачно скупорщила?
"І що воно за жінка? — придивлявся Богдан.— Чи то віхоть вогню заблудився у її тілі, чи сам дідько всівся на кіпчику язика?"
До хати з кошиком грибів ускочила дівчина років шістнадцяти. Вона хотіла щось вигукнути, та, побачивши гостя, стрималась і проспівала:
— Добрий день вам!
— Оце ж моя і найстарша, і наймолодша. Оленкою звати. То який у тебе врожай?
— Дивіться,— поставила донька на лаву кошик, наповнений самими білими грибами. І станом, і обличчям Олена була викапана матір, але очі мала карі, обведені лише обідочками маминого сяйва.
— Сідай, донечко, пополуднай з нами.
— Я в хрещеної полуднала.
— І вона назбирала грибів?
— Уже й сушить у печі на соломі.
— А що хрещений робить?
Олена засміялась:
— Усе вистукує палицею по долівці.
— Шукає, де скарб закопав? — аж капотить насмішка з очей удови.
— Ні, то він у п’єсі гратиме свата, от і колупає палицею долівку, щоб усе було як слід. А хрещена від такого артиста щодня має роботу — мастить долівку.
"Еге, і в доньки язик не розминувся із перцем. Недаремно він тут висить під острішками",— прислухається до Оленчиних слів, за якими розкривається погожий день села.