Богдан не знав, що відповісти батькові, і теж зажурився. Хіба і в нього не тривожилось серце, що за виконаннями та перевиконаннями напризволяще залишилась, а то і вибивалася душевність, що навіть з деяких творів красного письменства ошкірювалося непотрібне озлоблення, а ота людяність, яка ішла від діда-прадіда, деякими мудрагелями бралася на підозру, як побутовізм, мелодраматизм чи сентименталізм. Це не було новиною. Дехто навіть Шевченкові вибивав очі сентименталізмом. Було це, було, та не загуло... На підвалинах хворостенківщини можна вибити план, та держави не розбудуєш.
— Туровець тобі привіт передавав.
— Спасибі. А що ж люди на це?
— Люди як люди — налякані вони тепер, бо ниньки й не такі голови позбуваються плечей. Хворостенко ж добиває нас страхом, кожного невгодного вписує у свій папір. А папір у його руках став страшним, немов печатка Люципера. Щось не те, сину, робиться зараз, ох, не те.
— Я, тату, піду з вами в село.
— А як твій Крим?
— Хай трохи почекає.
— Дивися сам, ти вже учений...— І знову забідкався своїм: — Тримайся ж, сину, не тільки наук, не тільки розуму, а й душевності, бо дуже ми бідні вийдемо без неї.
Закінчивши свої передвід’їздівські справи, Богдан попрощався з директором, Іваном і пішечки, лужками, рудками, та полями, та дібровами подався із татом додому. На сіножатях уже стояли копиці, а на полях лише де-не-де з’являлися перші покоси і на них умирали очі волошок.
— Дочекалися жнив, а радості мало,— зупинився тато біля золоточубої "українки".— Чи будуть колись прилюдно хоча б страмити отих, що забирають людську радість? Подивишся на такого Хворостенка і дивуєшся, і журишся: і посаду має, і вчився ж по курсах, по конференціях різних, і між людьми треться, а поневажає їх, як останній хамлюга. Ти знаєш, кого він висовує на голову? Артемона Васюту!
— Артемона?!
— Його ж, бо цей гноєлаз усе зробить, що скаже Хворостенко. Собі ж і кодлу своєму побудує в коморах соціалізм, а людей переведе на грами. Так уже побивався Туровець, щоб мали ми і хліб, і радість, та, видно, виточать його працю, як сік із берези.— Далі батько махнув рукою, вирвав з пшениці стебло осоту й зовсім несподівано пустив під шпакуваті вуса свою улюблену:
Любив тебе я дівчиною, Люблю тебе молодицею, А ще більше любитиму, Як ти станеш удовицею.
Богдан здригнувся, згадав ту страшну ніч у лісах, де жила лісничиха Олеся, згадав той голос, що здався йому голосом судьби, і вже кожний крок почав одлічувати болем, бо не любов, а тіні її верталися до нього і з далекої хуртовини, і з далекого вересня, що спочатку бив у золоті дзвони соняшників, а далі добивав весільною музикою. Богдан хотів одірвати од себе ці тіні і не міг, може, тому, що ввійшли під інші тіні — лісові. Тут під ними батько знайшов кілька красноголовців, здивувався, запитав їх:
— Чи не ранувато вийшли на світ?
— На врожай,— сказав Богдан.
— На врожай,— і тато знов почав уголос думати своє: — Ох, як нам треба Туровця і для врожаю, і для душевності.
Вдома їх зустріла мати радістю і осмутою, а за вікнами так само цвіли великоокі мальви й з ними ніяк не хотіли прощатися бджоли. Мати одразу ж загриміла рогачами, а батько пішов до комірчини по вишняк, бо як не є — вчений син прибув.
— Ти, Богдане, й тепер складаєш вірші? — запитала мати від печі.
— А ви звідки знаєте?
— Саливонова ж Тетянка ще восени читала мені з газети.
— І що ви там вичитали разом?
— Та вичитали, що без дощу не проживеш. Правда, ми це й без твого вірша знали.
Богдан на таку рецензію тільки осміхнувся.
— Тетянка заходить до вас?
— Заходить зрідка. Така дівчина росте, як весняночка. Найкраща в селі. Оце суниць нам якось принесла, про тебе питала. А що ж я про тебе знаю? Може, ти вже й маєш когось у тій школі?
Увійшов батько, і мати одразу ж залишила надалі всі свої здогадки і натяки.
— Старий, ти б Туровця гукнув, хай би посиділа з нами добра людина.
— Не треба,— відповів батько.
— Чого ж? — здивувалися материні очі й брови.— Коли людині тяжко...
— Все ти маєш знати,— й багатозначно глипнув на Богдана.
— Роби як знаєш,— зажурилась мати.— Так уже мені жаль Максима. То любов у нього була така безщасна, а тепер це саме з головуванням виходить...
* * *
Збори почалися після заходу сонця. Президія мовчки, паче суд, підіймалась на сцену, і тільки Хворостенко сяяв усіма веснянками і всім самовдоволенням. Настав його час! Він довго чекав його і таки дочекався! Перед Хворостенком лежав розгорнутий блокнот, якого сахалися всі, а з кишені напіввійськової гімнастерки, як три набої, виглядали три металеві авторучки. Він пронизливо оглянув збори і залишився невдоволеним: чого так насупилась стихія?
На трибуну вийшов Максим Туровець. Смага літа застигла на його довгообразому обличчі, на чоло потолоченим доспілим житом спадало волосся. Туровцеві була дана година для звіту, він сказав людям, що одзвітується эа п’ять хвилин.
— Це що за фокуси?! — одразу ж коршаком вчепився у нього Хворостенко.
— Я це саме міг би спитати у вас,— спокійно відповів Туровець і звернувся до хліборобів: — Ревізія встановила: розтрат у нас немає, заборгованості теж. А від себе скажу: дякуючи вам, усі наші поля вродили. А де в хліб — там є надія. Спасибі вам за працю, спасибі за те, що навчали мене розуму і навчили ходити біля землі.— Він вклонився людям.— От і все моє слово.
— Не густо! Не густо! — несхвально сказав Хворостенко, який хотів одразу притлумити оплески, та не зміг. Вони аж зсудомили його. Він підвів руку, за нею шарпнулись набої ручок, та оплески не вщухали і ляпасами били по лицях Артемона Васюти і його однодумців.
Нарешті збори втихомирились, і слово взяв Хворостенко. Тепер зелені боби його очей зовсім потемніли, наче їх прихопив ранній мороз.
— Товариші, зараз жнива — гаряча пора, нам нема коли довго засідати. Я хочу повідомити вас, що зверху є принципове мнєніє,— він багатозначно підняв угору великий палець,— зняти з головування Максима Туровця.
— Не хочемо!
— Не бажаємо!
— Нема такого права!
— За що?!
Зразу ж обурилися, загалакали, заколоворотились люди, і їх довго не можна було заспокоїти.
Та нарешті Хворостенко перекричав, перекреслив галас помахами рук і заговорив уже хрипом: