— Солдатики? — запитала жалісливо.
— Солдати.
— Ох, горенько наше. Відбилися од своїх чи, може, додому втікаєте?
— Відбились, жінко добра, тягнемось до фронту і дотягнутись не можемо,— сказав Северин.— У вас є німці?
— В селі є, а в ліс не потикаються. Тільки одного разу були влетіли на машинах — наловили птиці, поросят і здиміли. Поліцаї ж інколи набігають, і то — вдень. Так що заночувати зможете в нас.
— До кого ж ви порадите?
— Хоча б і до мене, тільки мій найменшенький ночами плаче, щоб не розбудив вас.
— Чого ж він плаче?
Жінка сумовито подивилась на них:
— Напевне, теж чує врем’я, в яке народився.— Вона поклала білизну на рядно, Северин підхопив його на плече, і вони почали підійматися до крайньої хатини, на вікна якої вже лягав сутінок. Від призьби до них кинулось двійко чорнявих діток, які анічутінку не злякались гостей.
— Ви у нас ночувати будете? — запитав хлопчик.
— Мабуть, будемо,— приголубив його Богдан.— Ти в який клас ходив?
— У четвертий. Ми вам грушок натрусимо.
— Спасибі.
Діти навзаводи кинулись до садочка, а мати посміхнулась:
— Вони хоч і в лісі живуть, але компанійські в мене. Що ж вам на вечерю зготувати?
— Що будете собі, те й нам. Картопля зародила у вас?
— Усе-все в цьому році зародило: і картопля, і хліб святий, та косять тепер не жито-пшеницю, а людей. Коли тільки закінчаться ці страшні жнива? Вже і в наше лісництво не повернуться двоє.
З порога Любов Матвіївна кинулась до колиски, де і в сні хмурилось і причмокувало губенятами невдоволене дитинча.
— От зараз нагодую господаря, а тоді вже вас,— приклала білий вузлик до грудей, ще й заспівала йому оті люлі, в які налетіли гулі та й сіли на воротях у червоних чоботях.
— Любов Матвіївно, а живе у вас тепер Ярина з Озерного? — хвилюючись, запитав Богдан.
Жінка підвела на нього блакитнаві очі.
— Яринка? Що за Данилом?
— Здається, так.
— Живе. Ми сусідимо з нею. Господи, яка вона славна молодиця! А ти ж її знаєш?
— Ми разом у школу ходили.
— Он як! То провідай її. До неї нещодавно і мати приїхала. Їхня хата — третя од моєї.
— Собаки ж немає? — насмішкувато запитав Северин і повів бровою на Богдана.
— Нема. А зайчик є. І вона любить звірину, і звірина любить її. От не повірите, в її ганку, біля самого вікна, соловей гніздо звив і навіть діток вивів.
— У ганку?! Як же це може бути? — таки не повірив Северин.
— Виходить, може.
А Богданові вже було не до птахів. Він скинув пожмакану шинелину, в якій страшно було з’явитися на люди, підійшов до дзеркала, сяк-так причепурився і розгублено став посеред хати: невже він зараз побачить Ярину?
Северин вийняв зі свого речового мішка пляшку вина, подав Богданові:
— Щоб не з порожніми руками йти.
Любов Матвіївна вийшла за Богданом, з порога показала Яринйну хату.
— Оця стежечка й доведе до неї. Ти ніби чогось сумніваєшся?
— Ми цілу вічність не бачились.
— А не забув, які в неї очі? Самі аж просяться в серце. І сипа такими ж наділила. Іди, коли добра людина.
І він поволі пішов у передвечір’я, що настоялось живицею, садом, соняшниками, дикою м’ятою і грибами. Ось і хата її, ось і той ганок, де соловей не побоявся вивести діток. Він зупиняється біля похнюплених соняшників, зупиняється не як закоханий, а як грішник, боячись її, боячись і своєї любові чи того, що лишилось од неї.
І от крізь хугування думок до нього з оселі пробився голос Ярини, такий самий наспівний, як і тоді, коли вперше зустрів її на своїй вулиці. Богдан, мов сновида, підіймається на розчинений ганок, чує, як незграбиться, як тривожиться усе в ньому, як усе болить йому. Ось такою й виходить радість зустрічі. Стукати чи не стукати? І знову голос її, чи з-за дверей, чи з років, чи з пам’яті його? Усім своїм сум’яттям доторкнувся до соснових дощок, на яких всихали сльози живиці.
— Заходьте, заходьте! — чує її подив і свій біль.
Неначе в напівзабутті він відчиняє двері, неначе в тумані бачить у привечірніх тінях Ярину, її матір, хлопчика, що заклопотано струже лозину, і чужим голосом каже:
— Добрий вечір вам.
Ярина глянула на нього, ніби зраділа, скрикнула, та одразу ж її радість розкраяв сизий біль — шугнув і застиг у її очах. Чим же він налякав її?
— Добрий вечір, дитино,— лагідно відповідає матір, не пізнаючи його.
— Добрий вечір,— прожебоніло дитя, скинуло на нього Яринині очі й запитало: — А у вас, дядю, автомат?
— Автомат.
Дитинча ступило крок до нього, щоб поторгати зброю.
— Не треба, Васильку,— крізь невидимі сльози пробився голос Ярини. Тільки де поділась наспівність його, яка щойно обізвалася за дверима?
— Ярино, ти не пізнаєш мене? — запитав не то своїм, не то чужим голосом.
— Пізнаю, пізнаю,— ще більше знітилась, похилила голову, тримаючи в очах переляк.
Навіть мати здивовано глянула на доньку.
— Мамо, це Богдан Романишин,— ледь чутно прошепотіла Ярина.
— Богданчику, ти?! — зойкнула тітка Марія, і радість, і невіра зійшлися на всіх її зморшках, вона кинулась до нього, поцілувала, а Ярина мов нежива дивилась на пих однією тугою. Він усього міг сподіватися, тільки не цього. Що ж із тобою? Що ж із тобою?..
— Це ви, дядю, в німця відбили автомата? — вже притиснулось до нього дитинча.
— У німця, Васильку.
— От аби стрелити з нього.
— Васильку, помовч трохи,— з болем сказала Ярина і, нарешті, неслухняними вустами запитала: — Звідки ж ти, Богдане? Звідки?
— З нашого горя.
— З оточення?
— З нього ж.
— Скільки у ньому людей гибіє!.. Дома вже був?
— Де там.
— І нічого не чув про своїх?
— Нічого. Не знаю, чи й живі вони,— глянув у вікно, ніби лісова далина могла дати відповідь.
— Живі. Це ж Надія була у мене, розказувала,— і гірко зітхнула.— Сідай, Богдане, й не осуди мене.
Він вражено поглянув на її охоплене скорботою обличчя:
— За що ж, Яриико, я маю судити чи осуджувати тебе? Ти ж — і дитинство моє, і юність моя.
Вона раптом приклала до обличчя кінці хустки, заплакала й здушила ними плач.
— Яринко!.. Що з тобою? — злякався її сліз, підійшов до неї, почав невміло втішати: — Не треба, Яринко, не треба, чуєш?
— Я думала, ти з дому,— витираючи сльози, заговорила вона.— Думала, ти знаєш, що Омелян був заарештував твого батька. Він небагато просидів у тюрмі. От і злякалась, що ти прийшов осуджувати мене.