Плетивом вулиць і вуличок він добирається до тих плакучих верб, за якими стояла Софіїна хата. Як постаріли, поклякли ці верби, як постаріла ця хата... Як постарів і він. Невже і вона так постаріла? І згадались оті дні, що лебедями пролетіли над їхнім коханням, а тепер вони летять, як хижі птахи, бо й світ похижішав.
Мирон відчиняє ворота і в недоброму передчутті, оброшуючись потом, входить на подвір’я. Мертва тиша стоїть тут, навіть ключка журавля з навішеним відром не обізвалась ні скрипінням, ні перестуком краплин. Мирон відходить до порога і вражено зупиняється: на дверях висить колодка. Він торгає її, і на пальцях залишається пил. Невже оце й усе, що залишилося від його любові? Боячись стерти цей пил, він біжить до вікна, обличчям припадає до шибки і несамовито кричить:
— Софіє! Відчини, Софіє! Відчини!
Схаменувшись, кидається до сусідів, але й там на дверях висить замок. У другій хаті він застає жінку, що саме заколисувала дитя. Його так вражає ця проста, підвішена до стелі колиска, що він розгублено стає на порозі, бо побачив і своє дитинство, і свою матір біля колиски. Що б не робили прокляті війни, а колиска колишеться...
Жінка рукою прикрила розхристану, вологу від молока сорочку, злякано подивилася на нього.
— Молодице, ви не знаєте, де Софія Петрівна?
— Ні, не знаю,— якось непевно відповіла.
— Може, вона кудись виїхала?
— Їй-бо, не знаю, пане. Може, й виїхала.
— А коли ж ви її востаннє бачили?
— Як тільки почалася війна.
— Вона була сама чи... З чоловіком?
— Що-бо ви! — аж скрикнула молодиця.— Не було в неї ніякого чоловіка, а перший десь завіявся у чужі краї. Більше вона ні за кого не виходила, хоча й траплялися люди, бо ні розумом, ні красою не обділила її доля. Щастям тільки обділила. А ви ж хто будете — родич її чи знайомий?
— Знайомий,— він виходить із хати, а навздогін скрипить колиска, як і в дитинстві скрипіла йому. Тільки вже на цвинтарі лежить його мама, тільки нема вже тієї людини, яку вона годувала молоком. Інша, страшна матір — війна поїть його тепер горілками, коньяками, самогоном, ромом.
І все одно крізь усю погань, яка осідала на ньому і в ньому за роки, він ще довго чув скрипіння простої, виплетеної з лози, колиски. Як йому бракувало її! Як її хотілося мати Софії!
Снігурський під’їхав до школи, де біля облупленого ґанку стояли запряжені в воза коні, а бородатий сторож, вилізши на драбину, для чогось знімав шкільний дзвін.
— Діду, що ви робите?
Старий глянув на нього, безнадійно махнув рукою:
— А хіба не бачите, пане: дзвона знімаю.
І тут його вписали в прокляте панство.
— Для чого?
— Бо він отут новій власті вже без надобності, їй не дзвін, а стукачка потрібна.
— І куди ж ви його?
— Перевеземо на цвинтар.— Старий зітхнув, витер піт з обличчя.— То раніше дзвін скликав до науки, а тепер буде скликати до могил. Усе міняється у світі.— Він здійняв дзвона, крекчучи, спустився з ним на землю, висадив на воза і поліз рукою до вій, на яких зависли сльози.
— Чого ви, діду, розтривожились?
— Я ж сказав, пане: цей дзвін скликав до книги, до розуму і моїх дітей, і моїх внуків, а тепер покличе тільки на похорони,— він вискочив на воза, вйокнув на коні і швидко виїхав з подвір’я.
Забувши спитати про Софію, Снігурський ввійшов у школу, де вітрець перебирав сторінки розкиданих книг і зошитів. У вікна, на які вже налягав багряний вечір, билися головою гарячі шершні. Звідки вони налетіли? Чи і їх потривожила війна? Оце й усього живого, що було тепер у школі. В якому ж класі навчала дітей його Софія? Снігурський почав переходити з класу в клас і в одному побачив дівчинку років дванадцяти. Вона перелякалась і вклякла біля вкритої пилом парти.
— Як тебе, дівчинко, звати?
— Марією,— ледве чутно промовила.
Мирон підійшов до неї, хотів погладити її по голівці, але дівчинка злякано сахнулась назад: вона не знала, яка рука застигла над її головою.
— Марійко, ти в якому класі вчилася?
— У п’ятому.
— А ти вчительку Софію Петрівну знала?
— Знала,— прошепотіла дівчинка.— Вони викладали у нас літературу. Так гарно викладали...
— А де вона тепер?
Школярка підвела на нього чорні, вже по-дівочому довгі вії:
— Вони, кажуть, пішли в партизани.
— Це правда?! — скрикнув він.
— А чого ж мені брехати? Так я чула,— здивувалася школярка і вислизнула з класу.
Він опустився на стілець і охопив руками голову:
"От і доїхав до свого кохання... От і доїхав..."
А у вухах докучливо гуділи потривожені шершні, що бились головами в шибки.
XIII
Над принишклим, наче забутим війною, селом стоїть сонячний дзвін, як стояв і тоді, коли ще думалось про селянський рай на Україні, про гордого орача, що, наче пророк, піде з руки засівати свою землю, про його у рамці верб чи тополь хутірець, про ту знадну хатину, що стане дзвоном од дитячих голосів і достатку.
Гай, гай, де ті роки, що вирощували в грудях надїї, а за плечима — крила? Тоді він мав світанок в очах, мав і святині, і якісь, хай наївні, та свої духовні основи. А тепер він має зчервоточену трухлявину, прикриту ненаським слизьким одягом. І, напевне, даремно в його хаті колихалась ота вербова колиска, в якій він нерозумними рученятами ловив клубки сонця і місяця. Давно вже згоріла та вербова колиска на вогні часу, давно вже і верби взято під підозру, давно і роки його в’юняться між вівчарками підозри, копійками сумнівного зарібку і неміряністю тупого болю та жалю. Коли б то їх можна було скинути на плечі життя! Та мусиш сам нести те, що заробив, що назбирав, як старець несе торбу... О старці історії, як змізерніли ви на засмічених плетивах доріг.
Снігурський скидає з плечей слизький плащ, він, зітхаючи, падає на зелену, наповнену вітром і сонцем отаву. О сонячний дзвін над тобою і дзвін похоронів попереду, коли ніхто й слова жалю не обронить... Як запаскуджено нашу землю фальшивими грішми і фальшивими словами, що ведуть на страту людську душу. Не думати б про це, жерти б український борщ, як жере його в хаті гер крайсляндвірт, слідкувати за ногами господині, на яких золотом уляглося пізнє літо. Так воно лягало колись і на ноги його Софії. Де вона тепер? Де?
Він поглянув у далину, та побачив тільки виписану на блакиті неба дзвіницю, що підставляла під сонце постарілий шолом бані. А на хресті дзвіниці вигрівалось гайвороння. Як побільшало їх тепер, навіть на хрестах, на святинях.