Я бачив тебе, коли ти перестав мене бачити, а життя живе, що пре й рве до акції, не дає супокою й жене до цілей, заключень, довершень, тебе поривало. Ти не мав часу глядіти за мною, але я за тобою глядів. І бачив. Жінка підійшла до тебе.
Сину! Скільки очей в неї було? Скільки вуст?.. А голов мала сім і тіло прекрасне. А ти мав лише двоє очей і слабе тіло мужчини...
Сину мій! Ти ніколи голодом і холодом не млієш. Ти безжурно вступаєш у свою гарну хатину, і око твоє спочиває ласкаво на блискучих від чистоти предметах у хаті — то на часок заспокоюєш потреби свого тіла, але, сину ти мій, чому твоя скрипка мовчить? Чому уснула в чорній домовині, струни потріскали на ній, а смичкове волосся розв’язалося? Чому стіни дому твого не чують доброго слова про сусіда твого, не пролетить ніколи питання про долю народу твого, не дзвенить слово твоєї рідної мови в хаті, а дух несамолюбної доброти, дух внутрішнього життя й ніжної краси та ідей благородних стоїть із спущеними вділ очима, а крила його опали безнадійно додолу?
І ти вдоволений, сину! Сину мій... ти вдоволений!
Я кинувся б хрестом до ніг твоїх і благав: чи душа твоя колишня, багата й чутлива на людське горе, ідеальна, повна зрозуміння для життєвих зворушень — осліпла?..
Наколи осліпла... то... господи Ісусе Христе, злічи її...
Але месія не ступає вже землею. Вже годі діткнутись його дорогої святої одіжі, щоб зцілитись, а мусить душу з мертвоти брат братові будити...
Сину мій!.. Я, твій білоголовий отець, лежу хрестом перед тобою й кличу: "Сину... пробудись! Се не може бути правдою, що душа твоя прекрасна завмерла і сім голів, і сім уст, і сім очей випили життя й свідомість із неї…"
То, може, очі мої старі осліпли й не довиджують добре. Може, то й вони туманять мене й шепчуть, що і внуки мої, а твої діти, здвигають байдужно рамена до пісень діда й прадіда свого і казок їх про правду й неправду не хотять знати, а ще менше — віщування про будучність! Що їх душі, мов ті деревця молоді, зігнені рукою невидимою якось убік, кривляться вершком радо до землі, неначеб небес над собою не бачили і всякої висоти уникали! Тому в них не розвинеться ніколи пишна корона на голівках і над їх вершком орел пролітати не буде...
Може, я помиляюсь, сину мій, може, я осліп, але коли я осліп, то не осліпла душа моя, що одна тебе добре знала й знати буде, коли і всі забудуть, який ти був. Мій біль за тобою червоний, як кров.
Ти потонув.
Я молюсь за померлу душу твою...
II
Доню моя!
Отець і мати казали: не виходь за оцього чоловіка заміж. На нім смерть своє п’ятно витиснула й жде лиш свого часу, щоб його з собою взяти.
А ти відповіла рішучо й спокійно:
"Нехай би я з ним лиш один рік жила, а покинути його — не покину. Я ж його люблю!"
Чудо вложила в своє слово... Вийшла за нього. Господь був ласкав, що дарував йому п’ять років життя. Значить, п’ять разів стільки, як ти сподівалася. Потім прийшов реченець, і смерть сталася мовчки, без багатьох оповіщень, і він пішов із нею.
Мені остався в пам’яті твій божевільний крик, як він покинув тебе. Ти кричала так страшно, що він мусив тебе ще духом чути; і певно, бо й як же ж міг би був тебе відвідувати! Ти говорила мені опісля, що заєдно чуєш його поодинокими хвилями в хаті коло себе...
Я тобі кажу: твоя душа збільшилася з терпіння і тому-то чула його.
Чисте й гармонійне було ваше пожиття, і хоч ви на мене не зважали, дітоньки мої, а я вас заєдно бачив...
До однакового ступеня були уми ваші виплекані, до однакового ступеня внутрішня краса в вас розвинена, до однакового тону настроєна.
А потім... Ви держались якимось чудним інстинктом якогось тайного правила, яке можна, приміром, уложити в такі слова: ви все утримували, що треба ще щось учинити, щоб любити одне одного взаємно, щоб себе взаємно здобути, себе взаємно заслужити. Ви не вважали себе одруженими, не думали, що "здобули" себе вже; що вже одне одного цілком гідне, варте. Ні. Ви оставляли все ще щось між собою до здобуття неосягненого...
Ви знали, що гармонія не може існувати, не може віддихати, наколи між людьми, що хотять із собою гармонійно жити, не останеться ще щось таємничого.
Ви ніколи не допускали, щоб одверність і вирозумілість затиралися межи вами, але заразом ви завсіди оставляли ще дещо в домівстві думок і почувань, що становило, що ви завсіди прагнули взаємно свого товариства.
Ваші істоти задержали через те ту почасти невияснену "внутрішню красу", яку звемо словами "приємність, милість": бо ви задержали обоє непорочний змисл, що ніколи не перестає бажати, щоб подобатись. То бачив я, дітоньки мої. Тепер відбивається та ваша колишня гармонія в ваших дітях.
Ти осталася сама з своїми дітьми. Дітоньки! Ви не зважаєте на мене, а я вас заєдно бачу.
Я бачу, як ти, осамітнена, заходиш коло своїх менших і дорослих дітей. Я сказав би — глядиш подвійними очима на них. Раз — за мужа свого, а раз — за себе.
За мужа — щоб в його дусі бути товаришкою й виховувачкою дітей його; а раз за себе — щоб з твоєї особистості набирали духовного корму й укладу.
Я бачу, як ти з напруженням своїх сил моделюєш ті дрібні істоти, а старшим стараєшся потонути цілою душею в нутро, щоб його добре збагнути і його будучину обчислити. І я здалека бачу, як їх будучина укладається, тому що має за собою цілий ряд минувшостей. І добре робиш, що знадвору набираєш зніження й зтоншення, вкладаючи їх в їхнє нутро, бо воно буде гарне й здорове.
Внуки мої дорогі!
Я виджу вас і люблю вас. Але ви вже не нагадуєте мені мій дитинний вік. Ви чимсь досконаліші, дозріліші й виразніші в почуваннях і думках своїх. Чимсь більше зложені, але й повніші свого буття. В вас душа збільшена матір’ю вашою.
Але заразом бачу я віддалення доньки моєї від мене й віддалення ваше від матері вашої! Глядіть за собою й не стратьте з очей те золоте пасмо, що в’яже її до мене, а вас до неї — і тим до народу нашого, як стратив його з очей син мій нещасний, через що на личку і в душі дітей його зникло п’ятно народу нашого.
Співайте ті пісні, що я їх дитиною співав, що передав їх матері вашій, а вона передала їх вам, а коли вас доля розкине бутно тут і там,— по піснях тих пізнаєте себе, і відживе й мати ваша, і дід, і прадід, і всі приналежні до нас...