Пищимуха уже декілька разів позіхнув на всю хату.
— Спати хочеться? — питав його становий.
— Та вже котить на сон. Мабуть, пізня доба? — спитався Пищимуха.
І я, і становий разом полізли до своїх дзиґарів.
— Ого-о! Он скілько часу згаяли, уже до півночі добирається, — мовив, одкидаючись на спинку стула, становий і, подумавши, додав: — Знаєте що? Тут, мабуть, скілько не читай оцей список, то все одно... Не буду я його тепереньки дочитувати, а візьму з собою додому та дома дочитаю. Ви згодні на се? — повернувся він до мене.
— Ваша воля — ваша й сила! — одказав покірно я.
— Та воля — то моя... А я вас питаю, чи згодні?
— Якщо не довго будете держати у себе — то згодний, — одказав я.
— Держатиму, скілько буде треба, — неласково мовив становий. — Не можу ж я зараз всю оцю книжку перечитати. У мене не одно ваше діло, а може — десятеро, та ще й важніших, ніж ваше!
Дивлюся — Пищимуха на мене і усом моргає, і очима доводе, — згоджуйся, мов.
— Згоден, — відказав я.
— Ну, добре! Ми так і зробимо, — каже становий. — Список з собою візмемо, а шафу з книжками обведемо вірьовочкою та й запечатаємо.
— А як мені якої книжки буде треба? — угинаючись, замовив я.
— Та ви ж їх усі перечитали, і так добре пам'ятаєте. Навіщо вони вам здалися? — спитав становий.
— Іноді справитись треба, — кажу я.
— Пусте! — рішуче одказав становий. — Із справкою й пождати можна. Се діло не казенне, що його у строк зроби, а по змозі та охоті... Підожде! — рішив за мене становий і, вставши з стула, почав потягатися та розправляти спину.
— А тепер треба ще ваші папери у столі переглянути. Одсувайте шухлядки! — додав мені.
Я одімкнув одну, висунув.
— Тут, — доводжу йому, — розхожі гроші.
— Не треба! — мовив становий. Не гроші лічити ми до вас прийшли.
— Звісно, — одказую. — Я покажу вам усе, щоб ви побачили, що у мене немає нічого такого, з чим треба критися.
— Се добре, що у вас нічого такого немає. І я, правду кажучи, певний у тому. А треба подивитися, бо начальство приказало.
— Твори волю пославшого мя! — увернув Пищимуха. Становий не звернув на те ніякої уваги. Він повернувся до мене.
— Ну, другу одмикайте.
Одімкнув я і другу. Висунув. Там лежали важні папери, а зверху велика книжка в палітурках.
— А се що за книжка? — витягаючи її, спитався становий.
— Се — щоденник, — одказав я. — Тут і прибутки усякі записані, і щот розходу ведеться... Іноді думка яка набіжить, — і її писнеш, щоб не забути, — доводжу йому.
— Се цікава книжка. Ми і її візьмемо... Треба довідатись, які-то набігають думки, у вільного чоловіка, що йому нема обов'язкової роботи, — мовив становий — У мене теж отих думок находить сила.. Найпаче тоді, як ідеш... Оже ніколи їх списувати.
— Та й безпечніше! — увернув Пищимуха.
— І то правда! — згодився становий. — А то що за бомаги під книжкою? — запитав мене.
— То, — кажу йому, — моє писання, що до газет колись засилалось.
— Печатались? — спитав становий.
— Були такі, що й печатались; а другі — з редакцій повертано, бо непідхожі здалися.
Становий, не витягуючи паперів з шухлядки, узяв їх за один край і, піднявши вгору, почав по листочку наниз у шухлядку спускати.
— І се цікаво б прочитати та... буде й того, що взято! Засувайте і сю, — рішив він.
Висунув я третю.
— А се, — доводжу, — документи всякі: то про службу, то на землю.
— Засувайте! — не дивлячись, одказав становий. — І більше в столі немає нічого?
— Більше, — кажу йому, — нема нічого.
— То подивимось ще по других хатах. Треба, знаєте, щоб усе було переглянуто... для порядку! — додав він.
Пішли ми по других хатах. Розглядали шафу з усяким збіжжям, шаруділи й поза шафою, обдивлялися всі куточки. Завернули у кухню, під подом печі переглянули дрова, і в піч заглянули на велике диво Парасці; навіть прикомірок біля кухні обдивились... Ніде нічого не знайшли такого, щоб звернуло на себе увагу пана станового.
— Здається, чисто все обдивилися? — спитав він, поглядаючи на жандарів. — Хіба ще в сараї та конюшні? — додав і, трохи подумавши та махнувши рукою, вимовив: — Та не варт холодитись! Хай уже сей гріх на моїй душі буде... Певно в сараї та конюшні нічого немає, опріч скоту та хазяйського запасу?
— Не повинно б бути, — одказав я. — Проте, як я не знаю, чого ви шукаєте, то певно і не можу сказати, чи є те, чого вам треба.
— Чого нам треба? — перепитав становий і, почухавши зігнуто серединою свого пальця носа, додав: — Мало чого є на світі капосного? Оте капосне і шукаємо. Та у вас, певно, нічого капосного немає?
— Здається, немає, — одказав я.
— Та годі! — рішуче мовив становий. — Будемо протокола писати.
Вернулися ми знову до кабінету, де становий написав протокола, в якому зазначив, що "по самому тщательному обыску ничего подозрительного найдено не было", а в кінці додав: "Список книжок, опечатанных в шкафе должностною печатью и книжка под заглавием "Дневник", впредь до полного ознакомления с этими бумагами присоединены к протоколу".
— Що, се вас задовольняє? — попитав він мене.
— Зовсім, — покірно одказав я йому. — Ну, то будемо підписувати.
Він підписав перший, потім дав мені, як винуватому, підписати, а далі посунув Пищимусі.
— Отут, — показуючи пальцем на місце, нижче мого підпису, — пишіть так: понятий... своє званіє... ім'я... як по батькові величають, а на кінці — хвамілію...
— Доводилось уже в таких бувальцях бути! — одказав Пищимуха і, вимахуючи пером, швидко писав усе, що йому було паном становим наказано, а наприкінці закрутив такого штучного крюка, неначе павук сітку сплів, та ще задля чогось посеред сітки і точку чималу поставив.
— Та ви добренно пишете! — здивувався становий.
— Навчився, писарюючи колись у волості, — одказав Пищимуха. — А сей крюк, бачите, і саму хвамілію пояснює: осе, значить, у павутину заплуталася муха та й пищить... От вам і Пищимуха!
Становий зареготався, сховав протокола з моїми книжками у якісь палітурки, зав'язав усе те гарненько навхрест міцною вірьовочкою і, попрощавшись з нами як слід, незабаром поїхав зо своєю юрбою.
* * *
Як вернувся я в хату, вирядивши нежданих гостей, то побачив, що Пищимуха, заклавши руки за спину, ходив по столовій з одного кутка в другий.