— Як вони її набували, то, — кажу, — інша річ. А закон такий справді є, щоб землі козачі тільки до козаків належали... Тобто так, як кріпацькі — кріпакам наділені.
— Так то ж які землі? — перебив мене Пищимуха. — Рангові, а не ті, що кожен своїм горбом добував! А де ті рангові тепер маються?.. Своя ж старшина, що потім у дворянство перелізла, з прибрала їх до своїх рук!.. Зосталися тілько ті, що кожним своїм потом нажиті.
— Може, воно й так, — відказую. — А закон за козаками признає одні предківські землі... І поки ти не докажеш, що то твоя власна земля, добута від дворянина, чи купця, чи міщанина, то й повинна вона лічитися предківською, тобто наділеною... А закон про вибори установлює, що всі ті, хто володіють наділеною землею, вибирають окремо від власників. От на такій підставі Сенат і вивів, що козаки повинні вибирати з надільниками.
— Сенат! Сенат! — хитаючи головою, замовив Пищимуха. — Що таке Сенат? Як ви думаєте: він старший над Думою?
Тут саме нашу цікаву розмову перепинила Параска, що вскочила до нас у хату, несучи в одній руці миску гречаних вареників, а в другій — чималий горщик сметани.
У Пищимухи аж очі заграли, як він побачив оте добро і, не питаючись дозволу, він мерщій наклав собі повну тарілку вареників, прилив зверху маслом, та ще й сметаною добре їх примастив, а потім, на увесь рот чавкаючи, почав їх уминати. Поки Параска прибирала печене та непотрібний посуд, Пищимуха встиг цілу тарілку вареників укутати.
— Немає на світі кращого наїдку, як вареники! — каже він, набираючи вдруге. — Та ще як їх гарна чепуруха зготує! — додав, скоса поглядаючи на Параску.
Та вся так і зашарілася на виду, наче на неї полум'ям війнуло.
— А ти не дослухайся, що ми з паном-хазяїном гомонимо. Не про тебе, галочко, річ! — повернувся він до неї.
— Чого мені дослухатися? — з посміхом відказала Параска. — Хіба то я вареники тулила?
— А хто ж? — попитався Пищимуха.
— То наш кучер — Омелько! — випалила вона і, вхопивши непотрібний посуд та похитуючись з реготу, майнула з хати.
Пищимуху так прямцем і поставило, наче його хто шпигонув гострим ножем у серце.
— Отуди к бісу! А я їх повнісіньку тарілку укутав! — нешвидко промовив він. — Чи він же, отой Омелько, хоч руки помив, як тулить вареники брався? — попитався далі в мене.
— Та не вірте, — заспокоюю його. — Хіба не бачите, що то молодиця жартує? Хоче, щоб ще дужче хвалили її.
— Ні, не буду їсти! — рішуче відказав Пищимуха.
— Чому?
— Поки не впевнюся, що їх не Омелько тулив.
— Як же ви впевнитесь? — питаю.
— Кликніть її сюди. Я вже знаю, як довідатися.
Нічого було робити — довелося кликати Параску.
— Показуй руки сюди! — повернувся до неї Пищимуха, як вона увійшла.
— Навіщо! Хіба я вкрала що? — наче образившись, каже Параска.
— Показуй! — гука Пищимуха.
— Ну, нате! — усміхаючись, відказала Параска і виставила перед ним обидві долоні.
— Переверни догори! — наказав Пищимуха.
Та перевернула. Пищимуха прикро глянув і промовив:
— Ну, іди собі!
Параска, дивуючись та здвигуючи плечима, вийшла з хати.
— Справді, збрехала, бісова! — промовив Пищимуха і знову почав уминати вареники.
— По чому ж ви довідались? — питаю його.
— А ви не знаєте? Під нігтями борошно залишилось!
— Та ви, — дивуюсь йому, — усяку всячину знаєте.
— Від мене ніщо не вкриється! — відказує він. — Не тілько бабські таємниці мені відомі, а часом і про поліцейські заходи догадуємося... От хоч би, примірно, про вашого приятеля — пана станового. Казав Василенкові: "Ой, стережися, чоловіче! не викладай йому своєї душі". — А що він, — каже, — мені зробить, коли все те, що я роблю, законом дозволено?.. От тепер і дознався, сердяга!.. Оце маю і вам сказати: хоч він і приятель ваш, а стережіться його... Він проти вас щось замишляє, — каже він мені, доївши вареників і відкидаючись на бильце стільця.
— Ну, се, — відказую йому, — дурне ви кажете! Не поводився б він зо мною так, якби що лихе замишляв. Учора навіть, як прощався, — поцілував.
— Поцілував? — здивувався Пищимуха. — Поцілував, — спокійно відказав я.
— Ну, начувайтеся ж! — каже Пищимуха.
— Нічого мені начуватися! — відказую йому. — А от ви скажіть мені... тілько без утайки... Який там, кому і на кого позов написали?
— Се він вам хвалився? — збентежився Пищимуха.
— А хоч би й він, — відказую.
— От бісів син! І звідки він про се довідався? — пита Пищимуха.
— Значить, се правда, що написано позов? Можна дізнатися, — куди і на кого?
— Ми вже скінчили обід? — спитався Пищимуха.
— Вибачайте, — кажу йому. — Тепер хіба чайком оце все, що їли, придушимо?
Пищимуха встав, до образів перехрестився і, повернувшись до мене, мовив:
— Спасибі за хліб, за сіль і за обід, що наївся дармоїд!
— На здоров'я, — кажу йому, сам устаючи. — Може, тепер, поки Параска буде прибирати та чай готувати, ми підемо до кабінету, покачаємось трохи і покуримо.
— Хоч і ходімо, — каже Пищимуха. — Хай там, у животі, улягається страва, що чимало-таки наклали її.
Незабаром ми пішли і, засмаливши цигарки, полягали, я — на своїй постелі, а Пищимуха — вивернувся на канапі.
— Бачите, — замовив він, випускаючи з рота цілий оберемок диму, що так і закрив його від мене, — я не настоящий позов написав... Хай ті аблакати пишуть!.. А я на зразок позова зложив скаргу до другої Державної думи про нашу горемичну козачу долю. Ото я вам казав, що мене непутить отой вчинок з козаками... що хто там його вигадав, чи Сенат, чи пани-дворяни, — не знаю... От про се я й річ у своїм позові веду... І давно вже мені, по правді кажучи, хотілося дати вам прочитати та порадитись, чи вона, ота позова, на що-небудь здатна?.. От, примірно... у часописі якій надрукувати... щоб і другі прочитали... Може, таким способом хто-небудь і зверне на осю справу увагу та й здійме питання в Думі... Адже ж Дума може цьому горю пособити? — попитав Пищимуха.
— Не знаючи, що то за позов, не можу вам нічого путнього про се відповісти, — кажу йому.
Пищимуха звівся з канапи, поліз у кишеню свого каптана, витяг звідти чималий шматок паперу і подав мені до рук.
— Нате та вголос читайте... Ви добре по-нашому читаєте... А я, лежачи, послухаю, — каже він. — Може, воно навсправжки не таке жалібне буде, як мені здається, — додав він, лягаючи.