— Прощавайте!!!
Вигук подіяв блискавично. Чоловіки відчули, як раптом вихором у них позривало з голови капелюхи. Підстаркуваті дами, блиснувши голими, як макогін, маківками, кинулися навздогін за своїми перуками.
— Прощавайте, прощавайте! — повторив Джельсоміно, весело сміючися з цієї першої в житті витівки.
Капелюхи й перуки, збившись докупи, немов перелітні птахи, полинули аж до хмар і, підхоплені незвичайною силою голосу Джельсоміно, за кілька хвилин зникли з очей. Як потім з'ясувалося, їх віднесло на багато кілометрів, а деякі з них навіть залетіли за кордон.
Через кілька днів і Джельсоміно перейшов кордон, потрапивши у найдивовижнішу країну світу.
Джельсоміно голосно проговорив і кота-шкандибчика оживив
Найперше, що побачив Джельсоміно у тій іноземній країні, була срібна монета. Вона виблискувала проти сонця біля тротуару у всіх на очах. "Дивно, що ніхто й досі її не підібрав, — подумав Джельсоміно. — От я вже нізащо її не обійду. Я мав трохи грошей, та вчора витратив останню копійчину, а сьогодні в мене й крихти в роті не було. Але спочатку запитаю, чи не загубив її бува хтось із пішоходів".
Джельсоміно підійшов до купки людей, що пильно стежили за ним, перешіптуючись поміж собою, і показав їм монету.
— Синьйори, чи ніхто з вас не загубив цієї монети? — якомога тихіше спитав він, аби не злякати їх своїм голосом.
— Іди геть звідси, — відповіли йому, — і чимрідше показуй цю монету, якщо хочеш уникнути лиха.
— Даруйте мені, будь ласка, — промимрив, знітившись, Джельсоміно і, не сказавши більше й слова, попростував до крамниці з принадливою вивіскою: "Харчові та інші товари".
На вітрині замість шинки та слоїків з варенням стояли купи зошитів, коробки з фарбами та каламарчики з чорнилом.
"Це, мабуть, і є інші товари", — подумав Джельсоміно і, сподіваючись купити чогось їстівного, зайшов до крамниці.
— Добрий вечір, — люб'язно зустрів його крамар.
"Правду кажучи, — подумки здивувався Джельсоміно, — я ще не чув, щоб пробило навіть полудень. А втім, чи варто звертати на це увагу". І майже пошепки, хоч і це було гучно для нормального вуха, запитав:
— Чи можна у вас купити хліба?
— Авжеж, дорогий синьйоре. Скільки вам, каламарчик чи два? Червоного чи чорного?
— Тільки не чорного, — ще нічого не розуміючи, відповів Джельсоміно. — А що, ви справді продаєте хліб у каламарчиках?
Крамар аж зареготав:
— А в чому ж нам його продавати? Може, у вашім краї хліб ще й скибками крають? Ні, ви тільки погляньте, який гарний у нас хліб!
Сказавши це, він кивнув на полицю, де, вишикувані рівніше, ніж солдати на плацу, рядочками стояли десятки каламарчиків із чорнилом найрізноманітніших кольорів. Зате в крамниці й напоказ не було нічого їстівного: ні обрізочка з сиру, ні лушпайки з яблука.
"Він часом з глузду не з'їхав? — промайнуло в голові Джельсоміно. — Такому, мабуть, краще притакувати".
— Справді, хліб чудовий, — згодився Джельсоміно і показав на каламарчик із червоним чорнилом, аби почути, що ж йому віповість крамар.
— Невже? — сказав той, аж просяявши від такої похвали. — Так, це найкращий зелений хліб, який ми будь-коли продавали.
— Зелений?
— Атож! Даруйте, може, ви недобачаєте?
Джельсоміно був переконаний, що перед ним таки каламарчик червоного чорнила. Він став уже подумувати про те, щоб якось вийти звідси цілим і здоровим і піти пошукати розумнішого крамаря. Аж раптом йому сяйнула думка.
— Знаєте що, — мовив Джельсоміно, — я, мабуть, зайду до вас по хліб трохи пізніше. А зараз не сказали б ви мені, де у вас можна купити чорнило високої якості?
— А чого ж, скажу, — відповів крамар, так само люб'язно усміхаючись. — Погляньте, он навпроти найвідоміша в нашому місті крамниця канцелярського приладдя.
У вітрині цієї крамниці красувалися апетитні хлібини різних форм, торти, тістечка, спагетті, гори сиру, висіли ковбаси та сосиски.
"Я так і думав, — вирішив Джельсоміно, — цей крамар божевільний і називає хліб чорнилом, а чорнило — хлібом. Тут, либонь, усе буде на своєму місці".
Він зайшов до крамниці й попросив півкіла хліба.
— Хліба? — услужливо перепитав продавець. — Бачте, ви помилилися. Хліб продається навпроти, а ми продаємо тільки канцелярське приладдя. — І він широким жестом руки гордо обвів усе багатство смачних хлібних виробів.
"Тепер я збагнув, — вирішив подумки Джельсоміно, — у цій країні треба говорити навпаки. А коли ти назвеш хліб хлібом, тебе не зрозуміють".
— Тоді дайте мені півкіла чорнила, — сказав він продавцеві.
Той мовчки зважив йому півкіла хліба, загорнув, як годиться, у папір і подав.
— Я хотів би ще трохи оцього, — попрохав Джельсоміно і показав на кружало пармського сиру, не ризикуючи його якось назвати.
— Трохи гумки? — запитав продавець. — Зараз, хвилинку. — Він відрізав гарний шматок сиру, зважив і загорнув його.
Джельсоміно полегшено зітхнув і поклав на прилавок щойно знайдену срібну монету.
Продавець вирячився на неї, кілька хвилин покрутив перед очима, підкинув над прилавком, щоб почути, як вона дзвенить, потім заходився розглядати її через лупу і навіть спробував на зуб. Після цього він простяг її назад Джельсоміно і невдоволено зауважив:
— На жаль, юначе, ваша монета справжня.
— Тим краще! — довірливо усміхнувся Джельсоміно.
— Ні, не краще. Кажу ж вам, що ця монета справжня і я не маю права її прийняти. Ідіть собі своєю дорогою. І взагалі радійте, юначе, що в мене нема бажання вийти і покликати поліцейського. Хіба ви не знаєте, що чекає на тих, хто пускає в обіг справжні гроші? В'язниця!
— Але ж я…
— А ви не підвищуйте голосу, я не глухий. Ідіть, ідіть собі і приходьте з фальшивою монетою, тоді й одержите свій товар. Дивіться, я навіть не розгортаю пакунків і кладу їх отут збоку, добре? На добраніч!
Джельсоміно заткнув рота кулаком, щоб не закричати. І поки він ішов від прилавка до дверей, між ним і його голосом відбулася така розмова:
Голос: Хочеш, я вигукну: "А-а!", і в нього на друзки розлетиться вся вітрина?
Джельсоміно: Бога ради, не роби цього. Адже я щойно опинився в цій країні, у мене й так усе тут почалося не з тієї ноги.
Голос: Але я мушу вирватись на волю, бо як не вирвуся, то лусну. Ти ж мій володар, придумай, як краще це зробити.