Ледве Дженні відійшла від дверей, її наздогнав Басе.
— Дай-но мені кошик,— сказав він і, побачивши, що вона від хвилювання не може вимовити ані слова, додав: — Я, либонь, знаю, де знайти тобі кімнату.
Він повів її у південну частину міста, де їх ніхто не знав, до однієї старухи, яка нещодавно купила в розстрочку годинник у тій крамниці, де Басе тепер працював. Він знав, що їй потрібні гроші, і тому вона хоче здати кімнату.
— Ваша кімната ще вільна? — запитав він цю жінку.
— Так,— відповіла вона, розглядаючи Дженні.
— Може, ви здасте її моїй сестрі? Ми переїжджаємо до іншого міста, а вона поки що не може їхати.
Старуха погодилась, і незабаром Дженні знайшла тимчасовий притулок.
— Ти не засмучуйся,— сказав Басе, який щиро вболівав за сестрою.— Все владнається. І мама сказала, щоб ти не засмучувалась. Приходь завтра додому, коли батько піде на роботу.
Дженні обіцяла прийти; Басе оказав їй ще кілька втішних слів, домовився із старою, що Дженні харчуватиметься в неї, і попрощався.
— Ну от, все гаразд,— сказав він уже на дверях. — Все буде добре. Не засмучуйся. Мені час іти, а вранці я забіжу до тебе.
Він пішов, і неприємні думки не дуже непокоїли його: адже він вважав, що сестра й справді винна. Це було видно з того, як він розпитував її по дорозі, хоч і бачив, що вона сумна й розгублена.
— І чого ти на це пішла? — запитував він.— Ти хоч раз подумала, що робиш?
— Будь ласка, не розпитуй мене зараз, — сказала Дженні і тим самим поклала край його настирливим допитам.
їй нічим було виправдовуватися й ні на що скаржитись. Якщо хто вже й винен, то тільки вона. Лихо, яке спіткало Басса і яке він накликав на родину, як і самопожертва Дженні, все було забуто.
Лишившись сама в новому, чужому місці, Дженні дала волю своєму горю. Пережите нею зворушення, сором, що її вигнали з рідного дому, були вище її сил, і вона заридала. Правда, від природи вона була терплячою і не любила скаржитись, але раптовий крах усіх надій зломив її. Що ж це за сила, яка може вихорем налетіти на людину й розтрощити її? Чому так раптово вдирається смерть і розбиває вщент усе, що здавалося найсвітлішим і радісним у житті?
Думаючи про минуле, вона згадувала всі подробиці свого довгого знайомства з Брендером і, хоч яке велике було в неї горе, не почувала до нього нічого, крім любові і ніжності. Зрештою, він свідомо не хотів заподіяти їй зло. Він і справді був добрий і великодушний. Це була в повній мірі добра людина, і, думаючи насамперед про нього, а не про себе, вона щиро оплакувала його передчасну смерть.
У таких невтішних роздумах минула ніч, а вранці, йдучи на роботу, забіг Басе і сказав, що мати ввечері жде Дженні. Батька не буде вдома, і вони зможуть про все поговорити. Дженні провела довгий важкий день, але надвечір настрій у неї покращав, і, коли було чверть до восьмої, вона пішла до своїх.
Дома її ждали не дуже радісні вісті. Герхардт все ще охоплений нестямним гнівом. Він вирішив найближчої ж суботи відмовитись від роботи і поїхати до Йангстауна. Тепер у будь-якому місті буде краще, ніж у Колумбусі, тут він ніколи більше не зможе дивитися людям у вічі. З Колумбусом у нього тепер пов'язані нестерпні спогади. Він поїде звідси і, якщо знайде роботу, випише до себе родину,— а це означає, що треба буде попрощатись із власним будиночком, йому однаково не сплатити по закладній,— на це нічого сподіватись.
Через тиждень Герхардт поїхав, Дженні повернулась додому, і на деякий час їхнє життя знову пішло своїм; плином, але, звичайно, ненадовго.
Басе розумів це. Лихо, що спіткало Дженні, і можливі його наслідки дуже пригнічували його. У Колумбусі залишатись неможливо. До Йангстауна переїжджати неварто. Вже коли їм усім треба кудись їхати, то кращг до якогось великого міста. Розмірковуючи над становищем, що утворилося, Басе подумав, що варто було б пошукати щастя в Клівленді, де, як він чув, промисловість бурхливо розвивається. Якщо йому там пощастить, інші зможуть переїхати до нього. І якщо батько працюватиме,, як і раніше, в Йангстауні, а вся родина переїде до Клівленда, то Дженні не опиниться на вулиці.
Басе не одразу прийшов до цього висновку, але, нарешті, розповів про свій намір.
— Хочу поїхати до Клівленда,— сказав він якось увечері матері, коли вона подавала вечерю.
— Чого? — запитала вона, розгублено позираючи н& сина. Вона боялась, що Басе може покинути її.
— Думаю, що знайду там роботу,— відповів він.— Нічого нам залишатись у цьому осоружному містечку.-
— Не лайся,— з докором сказала мати.
— Залиш-бо! — відмахнувся він.— Тут будь-хто почне лаятись. Нам тут завжди не щастило. Я поїду, і якщо знайду роботу, ви всі переберетесь до мене. Нам буде-краще в такому місці, де нас ніхто не знає. А тут нам добра не сподіватись.
М-с Герхардт слухала, і в неї у серці народилася надія, що їм, нарешті, стане хоч трохи легше жити. Коли остільки Басе зробив отак, як говорить. От і справді поїхав би і знайшов роботу, і допоміг би їй, як повинен допомагати матері здоровий і розумний син! Як. було б-добре! їх підхопив стрімливий потік і несе до безодні Невже ніщо не врятує їх?..
— А ти думаєш, що знайдеш роботу? — жваво запитала вона.
— Повинен знайти,— відповів Басе.— Ще не було такого випадку, щоб я домагався роботи й не одержав її. Деякі хлопці вже поїхали до Клівленда й чудово влаштувались. Міллери, наприклад.
Він засунув руки в кишені і подивився у вікно.
— Як ти думаєш, проживете ви тут, поки я там не-влаштуюсь? — спитав він.
— Думаю, що проживемо,— відповіла мати.— Батько зараз працює, і в нас є трохи грошей, які... які...
Вона не наважувалась назвати джерела, соромлячись становища, в якому вони опинились.
— Так, зрозуміло,— похмуро сказав Басе.
— До осені нам нічого не треба платити, а тоді однаково доведеться все залишити,— додала м-с Герхардт.
Вона говорила про закладну на будинок: строк чергового внеску буде у вересні, й заплатити вони, безперечно, не зможуть.
— Якщо нам до того часу пощастить переїхати в інше місто, я думаю, що ми якось проживемо.
— Так я й зроблю,— рішуче сказав Басе.— Поїду. І от наприкінці місяця він відмовився від посади й наступного ж дня виїхав до Клівленда.