— Але ж він твій ворог!
— Не ворог він мені.
— Он як… На жаль, про твого друга мені нічого невідомо.
Менгиз відкинувся на сіно. Але Грицик увесь час відчував на собі його уважний, сповнений приязні, погляд.
До Перекопа було вже рукою подати. З кожним днем ставало спекотніше. Вигорілі трави сухо шурхотіли під ногами. Хотілося пити.
По обіді попереду зблиснуло невеличке озеро. і козаки стрімголов кинулися в нього. І так само швидко вернулися назад. У привітному й чарівному на вигляд озері вода виявилася така гірка й солона, що краще б його взагалі не було.
Під вечір їх перехопила татарська сторожа. Старший зі знаком сотника повертів ярлик Менгиза в руках, тоді недовірливим поглядом окинув його супровід.
— А ці до чого? На татарів ніби не дуже схожі.
Менгиз холодно відказав:
— По дорозі до Черкас на мене напали татарські кайсаки. То моя кримська охорона побігла від них, мов зграя наляканих шакалів. І якби не ці уруські батири, до яких ти, шановний, так презирливо ставишся, то бути б мені на іншому світі. А щоб на зворотному шляху кайсаки знову не напали на мене, уруський князь дав свою охорону. І я мав нагоду переконатися, що вона поводиться значно мужніше, ніж кримська.
Сотник спаленів. Кинув уже відверто неприязний погляд на козаків і сказав:
— Чужинцям при зброї вступати в межі Кримського ханства не велено.
— Але ж вони мене супроводжують, — заперечив Менгиз.
— Тут, шановний, небезпеки вже немає, — відрізав сотник. — А вони… Нехай або повертаються назад, або здають зброю. Іншої ради нема і не буде, шановний.
— Мені мій князь наказував провести шановного Менгиза-агу до його дому, — втрутився Грицик. — І я мушу виконати цей наказ.
— Тоді доведеться здавати зброю, — ще раз нагадав сотник. — І ярлик на дозвіл заїжджати до Криму треба мати.
— Маю, — відказав тихо Грицик і показав ярлик, що його дав ще живий тоді Басман-бек. Сотник вражено втупився в ярлик, тоді схилив голову і відступив убік. А Грицик від’їхав до Колотнечі і тихо мовив:
— Отже, так: візьми ось це, — він подав шаблю, — і веди хлопців під Тягиню, до Вирвизуба. А я подамся далі.
— Та ти що? — вигукнув Федір. — Ні, ти собі як хочеш, а я не згоден. Це ж…
Санько поплескав Федора по крутому плечу.
— Маєш слухати, що тобі велить твій порадник, — сказав він. — Чи не так тобі наказував князь?
— Але ж… — знову затявся Колотнеча, проте Грицик відвернувся від нього. Без поспіху витягнув ножа, кілька разів покрутив ним навколо пальця, і запитав сотника:
— А цей кинджал… сподіваюся, він лишиться при мені?
— Шаблю можеш залишити теж, — посмішка не пом’якшила обличчя сотника. — Людям з таким ярликом дорога відкрита скрізь.
Решту шляху сотник ледь не до землі згинався, коли звертався до Грицика. Мабуть, вважав його за якогось значного татарського вивідника.
І все ж Грицик до Бахчисараю не доїхав. У містечку Джурчи, де посол Менгиз вирішив трохи перепочити, Грицик обійшов увесь базар з невільниками, а тоді повернувся і сказав сотникові.
— Маю їхати в інший бік. Служба…
— Так, так, — кивнув сотник. — Розумію.
— Тож, шановний, далі супроводжувати Менгиза-агу маєш ти. А за мною не пропаде…
Він кивнув сотникові, розвернув коня і подався назад до Перекопу. За якихось три поприща звернув на путівець, що вів до Карасубазару. Там, у горах, ще рік тому була одна криївка — для тих, кому невільницький хомут був не до шмиги.
Як він і сподівався, криївка була не порожня. За десяток кроків від замаскованої печери назустріч йому виступило два чоловіки.
— Ти хто? — почав один. Проте усмішка тут же осяяла його сухорляве обличчя.
— Та це ж Дудар! — вигукнув другий.
— Сафар! — і собі вигукнув Грицик. Це був чи не єдиний з тих гірських хлопців, що не подався минулого літа на виручку Швайці, бо лежав з раною в грудях, отриманою в перестрілці з татарськими нукерами.
— То що ж тебе привело сюди? — запитав Сафар після обов’язкового пригощання куснем перепічки з бринзою та кухлем джерельної води.
— Товаришів шукаю, — відказав Грицик. — Їх у неволю погнали. Хочу, щоб ви помогли.
— Допоможемо чим зможемо, — пообіцяв Сафар. — А поки що розказуй, як там і що…
— Почни краще ти, — усміхнувся Грицик. — Дехто з наших вважає, що тут ані живої душі не лишилося.
— Як бачиш, воно не зовсім так, — без посмішки відказав Сафар.
Цілу ніч просиділи вони перед крихітним вогнищем. Вітер тонко попискував десь угорі. Перед входом до печери походжав вартовий. Усе було як і минулого літа. І все було зовсім інакше.
Під ранок, коли Грицик сідлав коня, Сафар сказав:
— Не турбуйся. Якщо тільки розшукаємо Хасанові сліди — дамо знати, а вдасться визволити — переховаємо в себе. І скажи Швайці, що ми не забули про нього…
У ҐЬОЗЛОВІ
Коли зійшло сонце, Грицик знову опинився на рівнині і взяв напрямок на Ґьозлів. Сонце припікало дедалі нещадніше. Поодинокі отари ховалися від нього в затінку миршавих деревець. І лише далеко на обрії невтомно миготіли звиклі до всього дикі коні-тарпани.
За першими ґьозлівськими шатрами він звернув туди, де його знали як свого, — до мазанки муляра Гуркана, що рік тому очолював тутешніх змовників. Мазанка була зруйнована — схоже, таємна служба дізналася, чим займався Гуркан. Тож зупинятися чи розпитувати про подальшу долю його сім’ї не було сенсу…
Грицик повільно, мов на прогулянці, рушив курною вулицею далі. Зненацька за його спиною пролунало ледь чутне:
— Дудар?
Грицик озирнувся. Біля воріт, які він щойно проминув, стояв молоденький, ще й вуса не посіялися, татарчук.
— Ви мене не впізнаєте? — запитав він.
Грицик придивився.
— Масар?
Обличчя хлопчини на мить осяяла усмішка.
Атож, це був Масар. Грицик запам’ятав його, коли минулого літа зупинявся в Гуркана. З раннього ранку хлопчина крутився біля цих же воріт, чекаючи на появу Гурканової доньки Зульфії. А коли та виходила на вулицю, Масар червонів і завмирав, наче перетворювався на стовп. А Зульфія проходила повз нього з таким виглядом, наче його взагалі не існувало на світі. Проте варто було хлопчині не з’явитися бодай день, як дівчинка місця собі не знаходила. До Грицика Масар вітався ще здалеку, бо вважав усіх, хто знався із Зульфією, людьми з недосяжного світу.