— Ага, так я й повірив. А оце що?
— Де?
Лише зараз князь помітив кров на лівому плечі. Доторкнувся до нього, поморщився.
— Шаблею наче ніхто не замахувався, — сказав мовби сам до себе. — Мабуть, стрілою зачепило.
— А обіцяв, що залізну сорочку носитимеш, — дорікнув Колотнеча.
— Так спечно ж, — відказав князь і повів далі, наче нічого й не сталося: — Мені передавали з Острога, ніби в цих місцях знову з’явилася буджацька орда. Та, яка після Синіх Вод втекла за Дунай. Це правда?
— Правда, — відказав Швайка. — Але ці, що на тебе напали, мабуть, не з буджацької, а з очаківської орди.
Посмішка зійшла з княжого обличчя.
— А що, уже й така відродилася? — запитав він.
— Як бачиш.
— Я, князю, усе не міг второпати, з якого дива вони так посмілішали, — втрутився Колотнеча. — А потім згадав казку про зайця, що начистив пику вовкові, позаяк за його спиною стояв сам ведмідь. То для татарів тим ведмедем, князю, є Порта.
— Ми не встигли повідомити тобі, що в Очакові цієї зими турки встигли відновити фортецю, — пояснив Швайка.
— Ага, — підтакнув Колотнеча. — Її почав відбудовувати Менглі-Гірей ще минулого літа, щоб не пускати нас до моря. А турки оце привласнили її собі. Кажуть, збираються звести стіни не нижчі, ніж у самому Акермані. Бач, як вони нас заповажали!
— Цікаво було б поглянути на неї, — повагом сказав Глинський.
— Це нас не промине, — сказав Швайка. — А тепер… У нас, князю, прийнято спочатку годувати гарних людей, а вже потім говорити про справи.
— І то правда, — згодився князь. — Що ж, показуйте, як живете.
ПРОВИДЕЦЬ
— Зачекалися на тебе, шановний, — сказав йому приземкуватий молодик.
— Справи затримали, — знудженим голосом, наче йому вже давно обридло все на світі, відказав Санько.
Молодик схилився.
— Розумію, — сказав він і показав на непомітні двері в стіні. — Прошу…
Ще кілька хвилин тому Санько й гадки не мав, що назветься звіздарем. Два дні тому він напролом, мов буревій, увірвався до Криму. Тим, хто його зупиняв, називався гінцем, дервішем, чабаном… І сторожа пропускала його. Бо встояти перед поглядом його шалених очей було неможливо.
Що він буде робити в Криму, Санько не замислювався. Там буде видно. Його непокоїла лише одна думка: Грицик. Де він і що з ним, Санько не запитував ні себе, ні будь-кого іншого. У цьому не було потреби. В його душі вже визріло переконання, що Грицикові нині дуже зле. Майже так, як минулого року Швайці.
Однак тепер Санько відчував, що після хортицького підземелля став іншою людиною. Тепер він уже не вдивлявся годинами у неясну пітьму, намагаючись вирізнити з неї якщо не місце Грицикового перебування, то бодай якісь натяки на це. Ні, зараз він напевне знав, куди йому потрібно.Тож коли опинився у Криму, руки самі спрямували коня у Гьозлів. І лише у гамірному запилюженому місті він трохи розгубився. Адже був тут уперше в житті. Постояв, трохи повагався, і з усіх можливих доріг вибрав ту, що вела за місто. Він минав уже останні мазанки невільників, коли раптом почувся жіночий вереск:
— Вовк!
На той вереск висипали сполошені люди.
— Де?
— Який вовк?
— Он там… — тремтячою рукою тицяла молодиця кудись за мазанки, в низькі, посірілі від спеки й пилюки кущі. — Здоровий такий! І хвіст як поліно.
Хапаючи в руки що трапило, люди сторожко рушили до кущів. Проте марно, ніяких вовків не було.
— Примарилося тобі, — сказав один з чоловіків.
— Та ні, клянуся… — почала було молодиця.
— Помовч, — кинув той же чоловік. — Ну, подумай сама — вовк посеред міста, та ще й удень! Тут же й миша не проскочить непомічена, а не те, що вовк.
Молодиця затнулася: невже й справді їй щось примарилось? Усе ж, коли сусіди повернулися до своїх справ, вона зірвала з мотузки одіж і подалася з нею до мазанки — певно, боялася, що вовк її поцупить.
Санько проїхав на коні повз цей куток з таким виглядом, наче його ніщо не цікавило. За чверть години повернувся назад, проте вже зі степу. Не виїжджаючи на дорогу, озирнувся. Так, це саме ті кущі, на які не щодавно вказувала молодиця. Тоді приклав долоню до рота і свиснув тим умовним посвистом, що їх розуміли лише вовки, виховані дідом Кудьмою: я тут, усе гаразд! І не здивувався, коли у відповідь з-під черепашникової брили, що стояла хоча й осторонь, проте у всіх на виду, долинуло тихе скавуління: розумію тебе!
Санько скосив очі. Так і є: біля підніжжя брили в одному місці наче хто вирив нірку. І звідтіля на Санька зблиснули сірі страдницькі очі.
Атож, то міг бути лише Куций, що його Санько послав Грицикові на поміч.
"Сиди" — подумки наказав йому Санько.
У відповідь пролунало нетерпляче повискування. Проте Куций був слухняним вовком і команда господаря чи його товаришів була для нього законом.
А Санько знову розвернув коня до міста. Тепер він був спокійний. Коли Куций тут — значить, десь неподалік має бути й той, кого він мав супроводити… Цілий ранок Санько тинявся містом, вивчаючи всі ходи й виходи з нього. А коли спека стала нестерпна, повернувся туди, де зачаївся вовк. Скоса зиркнув на майже непомітний з дороги виямок і не втримався від схвальної посмішки: його вовчик був не тільки розумний, а й завбачливий. Бач, сховок собі знайшов саме там, куди не досягало полудневе сонце. А от про те, щоб хоч трохи щось перехопити, мабуть, забув. Він, Санько, уже не раз завважував, що вовчики, переймаючись долею близьких, геть забувають про їжу. Тож нишком озирнувся і непомітним рухом кинув у виямок шмат м’яса. Краєм ока помітив, що воно одразу щезло, хоча ніщо ніби й не ворухнулося. Потому повернув коня в степ — туди, де межи поодиноких кам’яних крижів росли такі ж поодинокі дерева, звані в цих місцях маслинами. Відпустив коня пастися, а сам улігся під однією з них і одразу провалився в сон.
Прокинувся від відчуття, ніби щось гаряче пройшлося по його щоці. Розплющив очі і посміхнувся: над ним стояв Куций. Вовчик аж нетямився з радощів. Він тихенько скавулів, припадав на передні лапи, а його хвіст безнастанно тарабанив по запалих боках. За кілька кроків від них помахував головою кінь. Він уже відпочив і тепер ладен був бігти туди, куди накаже хазяїн.
— Що ж це ти уранці був такий необачний? — докірливо запитав Санько Куцого. — Тебе ж могла помітити не лише та молодиця!