— О ні, шановний, — схилився в його бік чорнявий. — Зараз я хотів би показати вам свого товариша, який уміє відшукувати речі…
Він кивнув на русявого блазня, що з незворушним виглядом ступив уперед, і продовжив:
— Дивіться, зараз я зав’яжу йому очі. Ось так. А тепер прошу одного з вас показати якусь коштовну річ.
Один з нукерів показав перстеника.
— Годиться, — сказав чорнявий. — То заховай його в кишені чи передай комусь іншому. Готово? А тепер нехай хтось візьме мого товариша за руку і водить його доти, доки він не вкаже на того, у кого знаходиться перстеник.
— А коли не вгадає? — вигукнув десятник, котрий ще не відійшов від сорому.
— Тоді можеш ще раз запустити в мене свого дротика, — не роздумуючи, відказав чорнявий. — І, клянуся честю, на цей раз я ухилятися не буду.
— А я не схиблю, — запевнив десятський.
Проте його не слухали, бо нукер уже вів русявого блазня межи глядачів. І водив його недовго. Коли проходили повз того, у кого був перстеник, русявий зупинився і вказав на нього.
Почулися оплески. Чорнявий кинув бистрий погляд на море і невдоволено скривився: Івасик уже був під пузатими обводами галери.
— З таким добре розшукувати вкрадені речі, — гукнув хтось і цей вигук змусив чорнявого знову обернутися до натовпу.
— Мій товариш уміє не тільки це, — сказав він. — Ану вийдіть бодай з п’ятеро і назвіться.
— Я Зухтар, — вийшов один.
— Я Мусса, — поруч з першим став другий.
— Боташ, — сказав третій.
— Абдулла…
— Мустай…
— А тепер, друже, твій вихід, — звернувся чорнявий до товариша. — Підійди до мене.
Русявий з зав’язаними очима наблизився до нього. Чорнявий скинув пов’язку й запитав:
— Хто з них Мусса?
Русявий роздумував якусь мить, тоді його палець зупинився на Муссі.
— Він не помилився? — звернувся чорнявий до натовпу. — Бо я, чесно кажучи, не запам’ятав, хто з них Мусса.
— Ні, — загуділо довкола.
— А де Зухтар?
І знову палець русявого вказав на Зухтара.
— А зараз — головне! — заплескав у долоні чорнявий. — Зараз перед вами з’явиться людиноведмідь!
Заскрипіла гарба. З неї важко вистрибнуло якесь велетенське чуперадло і ревнуло так, що не в одного чауша душа тьовхнула в п’яти. Русявий швидким рухом поклав стрілу на тятиву і чуперадло злякано відступило. Чорнявий накинув на нього намордника і вивів на середину кола.
— Може, хто з вас хоче поборотися з ним? — запитав він. — Тільки попереджаю, що сила у нього таки справді ведмежа.
— Ми це зараз перевіримо, — почулося з гурту і на перед вийшов височенний нукер. Під його безрукавкою перекочувалися м’язи.
Бійці зійшлися у центрі і схопилися руками. Якусь мить з усіх сил стискували один одного, а тоді нукер гарячково засмикався, намагаючись вивільнитися з обіймів. Раптом натовп зойкнув, бо людиноведмідь однією рукою наблизив нукерове лице до своєї пащеки. Неборака врятувало лиш те, що писок людиноведмедя стискав намордник.
— Стій! — вигукнув чорнявий блазень, і людиноведмідь з невдоволеним гарчанням відпустив нукера. Той, похитуючись, відійшов до своїх. — Але це ще не все, — вигукнув блазень. — Нумо приведіть двох найдужчих жеребців!
Гарних жеребців в Очакові не бракувало. Незабаром чауші ввели в коло двох тлустих оґирів.
— Як ви добре знаєте, найстрашніша кара — це розірвати людину жеребцями, — голосно проголосив чорнявий. — І будь-яка людина не в силі протистояти цьому. Тільки не наше малятко… — усміхнувся чорнявий до людиноведмедя.
Хтось приніс два міцні ремені, хтось прив’язав їх до бахматів. Вільні кінці блазень віддав людиноведмедеві.
— Готові? — вигукнув чорнявий і змахнув рукою. — Пішли!
Жеребці, отримавши нагая, рвонули в різні боки. Людиноведмідь почервонів від зусиль.
— Ще давай! — надривався чорнявий — Ще!
Нагаї невпинно злітали над жеребцями, проте ті не могли просунутися ні на крок. А тоді сталося небачене: людиноведмідь став повільно згинати у ліктях свої страшні ручиська, і коні, виорюючи копитами слід у землі, почали задкувати до нього.
…Телесик теж хотів подивитись, на що здатні Демко — людиноведмідь та Санько з Грициком. Проте перед початком Грицик поскаржився йому:
— Не знайшов я, хлопче, ні Хасана, ні Рената. Тепер уся надія на тебе. Поки ми забиватимемо баки чаушам і рахуватимем, скільки їх в Очакові, ти ще раз погасай містом. Може, знайдеш бодай їхні сліди.
І Телесик пообіцяв зробити все, що Грицик велить.
А за кілька хвилин потому до нього підійшов Санько. Він тицьнув Івасикові важкенький згорток і сказав:
— Тут пилка, що ріже залізо, і ніж. Коли ми почнемо свою виставу, ти роздобудь човника, дістанься до тої галери і тихо поспитай у веслярів, чи нема серед них Хасана з Ренатом. А як нема — все одно передай веслярам цей згорток. Тільки ж дивися: коли наглядачі накажуть зупинитися, ти тихенько викинь його у воду і скажи, що під’їхав до галери попрохати хлібця…
Тож Івасик і йому пообіцяв, що зробить усе можливе. А тоді сів над морем і почав гадати, чиє прохання виконувати спершу. Просто перед ним двоє хлопчаків поспіхом вистрибнули з човника і, забувши прихопити весла, бігцем подалися до причалу. Вони боялися пропустити таке цікаве видовище.
За мить Івасик уже сидів у маленькому човенці і гріб у море. Краєм ока завважив, що галерні наглядачі з’юрмилися на кормі, але про всяк випадок вдавав, що галера його зовсім не цікавить. Завернув до неї лише тоді, коли переконався, що з корми його не видно. Ще трохи — і човник м’яко тицьнувся в галеру. Телесик прислухався.
Невидимі звідсіля наглядачі обмінювалися враженнями від того, що їм вдалося побачити на причалі з такої відстані. А поряд, майже над Івасиковою головою, стирчали з отворів грубі морські весла і долинали хрипкі простуджені голоси та кашель. Івасик наблизився до отвору і впівголоса погукав:
— Хасане, Ренате, де ви?
Кашель припинився. А тоді майже над його вухом прозвучало тихе й обережне:
— Який Хасан тобі потрібен, хлопче?
— Той, що з-над Сули, — відказав Івасик.
— Ого! — вихопилося у невідомого весляра. — Тоді зачекай трохи…
Івасик чув, як за облавком, віддаляючись, покотилося "Хасан, що з-над Сули, Хасан…". А ще за хвилю уже знайомий голос пролунав знову:
— Якщо це той Хасан, якого ти шукаєш, то він з того боку. Третє весло з носа…