Кінець Антіпатра
Ставши нарешті царицею, Еврідіка насправді не мала ніякої влади і повністю залежала від регентів, що тільки й мріяли, як би захопити трон. Еврідіка боролася як могла, але підтримки нізвідки не мала. На чоловіка-царя — слабка надія, адже він жив у якомусь іншому, вигаданому ним, світі і там йому було далебі краще. А в цьому світі його ніхто не слухав, бо ніхто не вважав царем. Недоумок, та й годі. Терпіли тільки тому, що він, будучи сином Філіппа, був одночасно й ширмою для регентів та намісника, котрі, прикриваючись ним, робили що хотіли і крутили царем теж як хотіли.
Еврідіка бунтувалась, вимагаючи, щоб її допускали до керування державою. Спершу її затискував Пердікка, потім — після загибелі регента — за це взявся Антіпатр.
Тоді Еврідіка звернулася за підтримкою до війська і військо стало на її захист. Але ненадовго. Бо після загибелі Пердікки військо проголосило регентом при Аррідеї ненависного їй Антіпатра. І вона нічого не могла вдіяти, бо Антіпатр не давав їй ходу.
Еврідіка затаїла проти Антіпатра люту ненависть. Причаїлась, терпіла, чекала свого часу. Бо хто вона, зрештою? Всього лише підневільна цариця. А що може бути гірше, ніж цариця без влади? Аррідею ж все одно, він посміхається до своїх мрій і — радий. Самій треба покрутитися, мусить же Антіпатр хоч раз зробити промах, ось тоді вона й учепиться за нього.
Слушна нагода врешті трапилася.
Антіпатр догосподарювався до того, що так і не зміг виплатити воїнам гроші, які їм обіцяв ще Александр. Серед воїнів почало зростати невдоволення, вони вже відкрито вимагали платні. Антіпатр відбувався незначними обіцянками. Воїни ремствували. Еврідіка ще трохи почекала і вирішила діяти. її секретар Асклепідор підготував цариці запальну промову, Еврідіка згукала військо і виступила — Антіпатр не встиг завадити. Виступала гнівно і гаряче, з уболіванням за воїнів, котрі слухали її порозкривавши роти. Цариця говорила проти намісника і регента, говорила різко і сміливо. Вона звинувачувала його в жадібності і неохайності:
— Воїни, що це за намісник країни, котрий догосподарювався до того, що немає чим заплатити вам — захисникам царства! І це не в якомусь там бідному царстві, а в Македонії, повелительці світу! Воїни! — клекотів її голос.— Антіпатр ніколи не може вам дати грошей, що ви їх заслужили, бо він їх проциндрив! Ось такого намісника маємо! Йому власна вигода дорожча!
Що тут зчинилося! Військо зашуміло, як гроза серед ясного неба, там і там чулися ворожі вигуки на адресу намісника і регента. Стрій зламався, воїни обступили Антіпатра і погрожували йому розправою, вимагаючи грошей.
Антіпатр грошей не мав.
Але обіцяв. Він завжди обіцяв, коли його заганяли в глухий кут. Але цього разу йому не повірили. Досить. Ситі вже обіцянками по саме нікуди.
— Гад! — кричав наміснику в лице малий воїн, рябий, одновухий.— Нас на смерть посилаєш, а гроші затискуєш? Для себе бережеш?
Антіпатру скрутили руки. Всемогутній намісник, регент і полководець щось бурмотів, у чомусь клявся, але йому вже не вірили і заперли його в темниці.
Еврідіка святкувала перемогу, бо знала, що ні завтра, ні післязавтра намісник ніде грошей не дістане, а у війська вже урвався терпець. Та й чого вартий полководець, котрий не турбується про добробут воїнів.
Антіпатр теж відчував, що це вже кінець. Але був спокійний — життя його й так уже завершувалося. Не вб'ють сьогодні, так помре завтра, бо знав, що він — невиліковно хворий і дні його лічені. Не шкода було життя, не боявся смерті, гнітило намісника інше: добре почав брати владу, сягнув таких вершин і... так усе закінчити. У темниці, як злодій. А завтра свої ж воїни поведуть його, як барана, на заріз. Безславний кінець. І чому він не поліг на полі бою? Тисяча небезпек і смертей пронеслась над ним за бурхливого життя і жодна не зачепила. Вцілів. Щоб бути зарізаним своїми ж воїнами, яких підбурила до непокори жінка... Коли згадував Еврідіку — в очах темніло, смертна нудьга груди стискувала. Хто за ним не полював —уцілів, всіх перехитрив, а жінці попався. І від того, що його, досвідченого полководця, переграла жінка, бодай і цариця, не хотілося жити. І як тільки перше, ще каламутне ранкове світло почало просочуватися крізь шпарки у його темницю, він зняв пояс і заходився, крекчучи й тяжко дихаючи, просовувати його попід балкою. У цей час хтось загаласував у дворі, закричав, загупав...
"За мною вже прийшли... Не дамся,— подумав Антіпатр і поспішно сунув голову в петлю, але тієї ж миті двері з гуркотом впали І на порозі з'явився Антігон.
— Встиг! — витер він тильним боком долоні мокрого лоба.— Як дізнався, що твоє ж військо тебе ж і заперло, всю ніч гнав коней...
Антіпатр мовчки зняв пояс з балки, підперезався і, мружачись, вийшов, важко припадаючи на ноги, що вже не несли його.
"Не встиг ти, друже,— хотілося сказати Антігону.— Смерть уже стоїть у мене за плечима..."
Чашка з цикутою
Звістка про смерть намісника Македонії Антіпатра викликала в Афінах бурхливу радість. Люди обнімалися, вітали одне одного зі святом, на вулицях тільки й лунало:
— Антіпатра не стало! Нарешті!
— Яка радість! Якби вони всі повмирали, гнобителі!
11 В. Чекерис
321
Демократи ще наполегливіше почали вимагати, щоб македонський гарнізон було виведено з афінського морського 'порту. Оскільки місія Демада не принесла успіху, а сам посол і його син загинули, стало ясно, що на мирні прохання македонці не реагують, і афіняни почали готуватися до повстання. Про це стало відомо Кассандру, і він спішно змінив начальника гарнізону, ніби це могло зарадити справі. Новим начальником став Никанор — висуванець Кассандра. Посилаючи його в Афіни, Кассандр наказував:
— Завдання у тебе одне-однісіньке: будь-якими засобами зберегти в Афінах спокій. Про якесь там виведення нашого гарнізону з Муніхії і мови не може бути. Втовкмачуй афінянам: їм доведеться змиритися з нашою присутністю. І ще скажи: помер Антіпатр, але не Македонія. Вона ще має предосить відважних мужів, щоб скрутити у баранячий ріг еллінів. В Афінах є наша вірна людина, Фокіон. У своїх діях будеш спиратися на його авторитет і все повертай так, ніби все робиться з ініціативи Фокіона.