— Втручатися! — гаряче заявляв Демосфен.— І негайно, Олінф чекає від нас допомоги, мусимо простягнути йому братню руку! Всі ж бо ми греки, а не варвари. То хто ж грекам допоможе, як не самі греки? Північний варвар сильний, і його можна подолати лише об'єднаною грецькою силою.
У ті дні Демосфен виступив з трьома олінфськими промовами, запевняючи співгромадян: якщо вони не подадуть Олінфу негайної допомоги, то Філіпп, захопивши його, перенесе війну в Аттіку. А тому вигідніше боротися з ворогом не на своїй території, а далеко від неї. І навіть запропонував конкретний план дій. Всі афіняни, закликав оратор, мусять особисто взяти участь в поході, підтримавши таким чином інші народи проти Македонії. Тому афінське зібрання не може проґавити такий щасливий випадок, як не може й повторити свої попередні помилки стосовно Амфіполя, Підни, Потідеї та Мефони. Треба негайно відправляти війська в олінфійські міста для боротьби з Філіппом і заодно відправити частину військ до македонських берегів з метою розорення країни...
Проте афінян лякали труднощі боротьби з Філіппом.
Тоді Демосфен виступив з другою промовою, якою намагався підняти підупалий дух співгромадян. Щоправда, афіняни послали незначну допомогу Олінфу — ЗО трієр і дві тисячі найманців під орудою Хареса і Харідема, але ті домоглися незначних успіхів. Тим часом Філіпп спішно збільшував свої сили на півострові, і деякі халкідські міста, злякавшись македонців, перейшли на їхній бік.
Оскільки перші дві промови не принесли бажаних наслідків, невтомний і невгамовний Демосфен виступив перед народним зібранням з третьою олінфійською промовою. У ній він закликав громадян взяти за приклад героїзм та самопожертву предків. Переконував, як можна обмежити загарбницькі наміри Філіппа, адже сила його є значною лише доти, доки вона з'єднана з іншою якою-небудь силою: А без союзників він слабкий, як слабкі афіняни без підтримки інших грецьких міст. До всього ж часті й виснажливі походи Філіппа не отримують схвалення навіть у самих македонських краях, де люди стомилися від постійних мандрів, у які їх раз по раз жене цар. Навіть серед народів, які, здається, постійно йому підкоряються, немає єдності — одні його ненавидять, інші бояться, треті йому заздрять... Перевага Філіппа, на думку Демосфена, полягала в тому, що він був повним господарем і нікого не вмовляв, а все вирішував сам і сам вів на битву війська, використовуючи будь-який сприятливий момент для досягнення своїх цілей.
Так, так, запевняв Демосфен, своїм піднесенням Філіпп зобов'язаний їм, афінянам, які дали йому змогу зміцніти і зробили його таким, яким ще не був жодний цар Македонії. Бо афінська демократія досі не проводила твердої, рішучої і послідовної політики.
Але всі ці доводи Демосфена не зробили особливого впливу на афінян. Та й прихильники Філіппа не дрімали.
Хоч афіняни й посилали до Олінфа дрібні загони, але що вони могли вдіяти проти македонської фаланги? До всього ж у багатьох халкідських містах знайшлося чимало спільників Філіппа, вони й допомагали йому брати міста фактично без будь-якого опору.
їхній долі не позаздрять навіть собаки
На високому, випаленому пекучим сонцем, пологому горбі вітер шарпав шкіряні намети і шатра, сердито лопотів ними, здіймав шлейфи сухої, рудої пилюки, що, затуляючи собою білий світ, довго не осідала. Пилюка проникала у намети і шатра, припорошуючи собою все, скрипіла на зубах, сльозила очі, утруднювала дихання. Від неї ніде було врятуватися, але до неї звикли і вже не звертали уваги. На війні і не таке буває.
Вершину пагорба, на якому розташувалася похідна ставка македонського царя, щільним колом оточили гетайри, утворивши прохід лише в одному місці, де й пропускали до царя — за спеціальними перепустками — гінців чи тих, кого він викликав. Нижче гетайрів, але вже в низині навколо горба розташувалися великі й малі фаланги, важка піхота — гіраспісти, ще далі — царство кінноти, спершу важкої — катафракти, потім середньої—дімахи і, нарешті, легкої.
За македонським військом та кінними постами дозорців бовваніли мури Олінфа — в місті густо здіймалися дими. Попід оборонними стінами височіли башти облогової техніки, між якими кипів мурашник штурмових загонів, що змінювалися щодня. Горіли багаття, іржали коні, лементували люди, і над усім плив рудий, в'їдливий пил. Хоч облога Олінфа тривала вже з місяць, але македонці не лише не виснажились а, навпаки, день у день посилювали натиск, наносячи все відчутніші удари по місту, що не могло збагнути, звідки Філіпп черпає і свіжі сили, і все нове й нове завзяття?
Сам цар в оточенні загону особистої охорони повертався у ставку з-під стін Олінфа. Біда під Мефоною, коли він кілька років тому, оглядаючи осадну техніку, надто наблизився до мурів — на політ стріли — і позбувся ока, ледь взагалі не розлучившись з життям, не навчила його бути обережним. Під Олінфом він теж оглядав осадну техніку та говорив з командирами штурмових загонів на такій
7 Я. Чемеркс
193
відстані, де його могла дістати ворожа стріла. Олінфяни здогадувались, хто з'явився під їхніми стінами, тож з високих мурів засипали почет царя стрілами (кілька з них гетайри навіть спіймали щитами), але все скінчилося благополучно. Всіляко нехтуючи власною безпекою (принаймні таке складалося враження), цар побував в одній з облогових башт, прискіпливо оглядав катапульти, онагри, цікавився запасами каміння та свинцевих ядер, не звертаючи ані найменшої уваги на ворожі стріли, що свистіли в його бік з олінфських мурів, чим викликав у штурмовиків чимале захоплення. Ті, хто сак ішов на смерть, вітали хороброго царя щиро і з повагою. З таким царем, були переконані, ніякі стіни ніякого кіста перед ними не встоять.
Тільки особисто впевнившись, яка ситуація під мурами, чого не вистачає, що треба підсилити, на що звернути щонайпершу увагу, та погомонівши з вояками, цар в оточенні гетайрів помчав на узвишшя. Скільки піднімався на горб, стільки й вітали його війська — кінві і піші.
— Слава, слава Філіппу! — неслося зусебіч, і цар, доброзичливо посміхаючись, привітно махав військам рукою, в якій була затиснена туга й міцна плетениця. Цар був задоволений, як ніколи. Хоч штурм Олінфа й затягується, але настрій у війську бадьорий, воїни вірять у перемогу, а це — половина успіху. А як узяти Олінф, то вже його, Філіппін, клопи*. Головне, що військо на злеті.