Тож поспішав жити, воювати й любити — раз-бо у світі живеш, хоч ти і цар. Але цього не розуміла Олімпіада, і в цьому полягала її найбільша помилка. Зі свого боку Філіпп теж не розумів, як це можна все життя ходити в ярмі подружньої вірності? Для чого тоді боги створили стільки прекрасних і доступних жінок? Для чого дали чоловікові бажання, які неможливо наситити, як неможливо сказати: досить, я вже щасливий! Людина прагне до все нових і нових насолод, то для чого ж тоді пута Гіменея? Вони, може, й необхідні, але все життя стрибати спутаним? Навіть коні й ті намагаються позбутися пут. Та, зрештою, він не раб і ніколи рабом не буде, бодай і в бога шлюбу Гіменея. Солодкого рабства не буває, рабство є рабство. Мусила б уже Олімпіада це збагнути-
А втім, про покинуту царицю, яка попри все перед богами й людьми вважалася його дружиною, Філіпп не думав. Та й чого б це він думав про стару дружину, коли новій його обраниці ледве виповнилося шістнадцять. Звали її Клеопатрою, так, як і дочку Філіппа. Походила вона із знатної македонської сім'ї. І звичайно ж — звичайно ж! — була найкращою в світі. Такою, яку ще не зустрічав Філіпи, але про яку мріяв. І ось нарешті його мрії збулися. І зустрів цар свою чергову, але незвичайну любов не де-небудь у світах, що було б не дивно, а у власній столиці, ба при своєму дворі — і коли Клеопатра встигла розквітнути? І чому він раніше не звертав на неї уваги? А втім, раніше вона була просто дитиною.
Філіпп закохався в Клеопатру нестямно, стративши голову.
Так, як з ним це не раз траплялося, бо інакше любити він просто не міг. І не хотів. Цього не розуміла Олімпіада. Розповніла, постаріла, вередлива, в'їдлива, зла і мстива гітка з великим грубуватим лицем і тілом, що вже почало викликати у Філіппа якусь відразу. Що вона могла йому подарувати, якими засобами захопити і збудити його бажання? Ні, вона його вже давно не хвилювала, вона просто одна з його перемог — давно-давно здобута і за плином часу та новими перемогами забута. Та Олімпіада, зрештою, не йшла ні в яке порівняння з юним створінням, ім'я якому Клеопатра.
"Я мушу взяти її, інакше ніколи не знайду спокою в цьому світі",— радів цар від однієї лише думки1, що Клеопатра стане його, життя царю здавалося рожевим. Клеопатра була не просто милою і гарненькою, вона була незвичайною, чарівною, юною і свіжою, як щойно визріла солодка І запашна виноградинка, вся налита живлющим соком і вкрита легким, прозорим і росяним туманцем, яку ще ніхто не тримав у руках і не залишав на ній слідів своїх липких пальців...
Все було в ній незаймане, юне, щойно розквітле: і ніжне личко, і маленькі груди, і міцні стегна, і в'юнкий стан, і звабливі свіжо-рожеві губи, і очі — незвичайні, ніжно-сміхотливі, вологі й чисті, як гірська кришталева вода. Вона так молодо й спокусливо сміялась, що Філіпп відчував себе молодим, здоровим і рвійним лошаком, якому хотілося стрибати, гарцювати, іржати на увесь світ: ось я! Взяти її силоміць він міг і... не міг. Бо що то за радість — силувана. Тільки оскому зіб'єш. Відчував, Клеопатра не з тих, не для однієї ночі вона, не для кількох утіх. Він хотів її мати завжди, щоб завжди з нею бути молодим і щасливим. Та й знать, до якої вона належала, не дозволила б йому свавільничати. Принаймні псувати стосунки із знаттю заради Клеопатри Філіпп не міг, не мав права. Такі, як Клеопатра, даються чоловікові на все життя. І вона сама йшла йому навстріч, розпалювала його пристрасть недосяжною близькістю. В його палаці дівчина з'являлася неодмінно в супроводі своєї тітки й кількох рабинь, що не відходили од неї й на крок. Тітка ж ревно пасла свою племінницю, як теличку. Та й приходили вони тільки тоді, коли при царському дворі збиралася знать. Ледве цар завбачав Клеопатру, як єдине око його збуджено-молодо спалахувало і сам він крутився біля неї, як юнак, молодів, ходив пружною і сильною ходою, у всьому тілі відчуваючи молодечу снагу і пристрасть до життя. І неодмінно, коли з'являлася Клеопатра, цар вигукував:
— Але ж і прекрасний сьогодні день!
Цар бігав за своєю звабою, мов хлопчик, слав їй записочки, у яких клявся у вірності, випрошуючи все нових і нових побачень. Але зустрічі на мить, крадькома, не задовольняли закоханого царя. Якось він обняв її за колоною і, цілуючи, шепотів збуджено, гаряче, аж захлинаючись:
— Ти мусиш бути моєю! Клянусь богами. А щонайперше— предком своїм Гераклом. Я без тебе не можу. Ти будеш моєю!
Клеопатра, сміючись, вирвалась з обіймів і втекла, чим ще дужче розпалила пристрасть закоханого. Хто не сліпий — той бачить.
Побачила, до чого йдеться, і рідня Клеопатри. Дядько її й опікун, один з полководців царя Аттал, вирішив використати чергове захоплення царя, щоб піднятися при дворі найвище— вище навіть, ніж Антіпатр та Парменіон.
— Дякуй богам, що послали тобі таке щастя,— не раз казав він племінниці.— Але дивись. З царем будь обачною, він досвідчений і хитрий спокусник. Роби все, щоб цар попрохав твоєї руки, тільки тоді гра чогось варта. А бути черговою коханкою Філіппа? Засміють. їх у нього було й буде. Ти мусиш стати царицею Македонії!
— Але ж у Філіппа вже є цариця, Олімпіада,— дивувалась Клеопатра.
Не є, а була,— поправляв Аттал.— Цар до неї вже давно збайдужів. Перед весіллям з тобою він неодмінно розлучиться з Олімпіадою —і ти станеш македонською царицею, а та епірська відьма буде з ганьбою вигнана з Пелли!
Клеопатрі немолодий цар не дуже подобався. Та й чорна пов'язка на його лиці трохи відштовхувала дівчину — одноокий жених! Проте силувала себе: так треба. Вона стане царицею. Інші жінки, навіть із найзнатніших родів, про таке й мріяти не зважуються, а їй щастя саме в руки пливе, і було б нерозумно його не взяти. Цар хоч і немолодий, і одноокий, але вміє бути таким вишуканим, чарівним, що куди тому молодому! Ні, цар трохи подобався Клеопатрі. Але все залежало від дядька, як він скаже, так і буде.
Полководець Аттал був честолюбивим (як, між іншим, і всі полководці) і потай мріяв стати другою особою в царстві, потіснивши навіть самого царевича. О, віднині він здійметься над усіма знатними і всесильними. Заради цьо-