– Я… я… бі… бі… бідний виноградар і нічого не розумію з того, що ви… ви… ви розповіли; тре… тре… треба ви… ви… вивчити це.
– Отже, – почав голова таким тоном, ніби збирався підсумувати дебати.
– Небоже! – перебив його докірливо нотар.
– Що таке, дядечку? – спитав голова.
– Дай же панові Гранде пояснити свої наміри. Йдеться про важливі повноваження. Наш дорогий друг повинен визначити їх належ…
Удар молотка сповістив про прибуття родини де Грассенів; їх поява і вітання не дали Крюшо закінчити речення. Нотар був радий, що його перебили; Гранде вже люто поглядав на нього, а гуля на носі свідчила про внутрішню бурю. Та обережний нотар вважав насамперед, що не годиться голові суду першої інстанції їхати до Парижа, щоб там умовляти кредиторів капітулювати, і встрявати у брудні діла, які порушували закони чесності; крім того, не почувши досі, щоб дядечко Гранде висловив найменше бажання щось оплатити, він інстинктивно боявся втручання свого небожа у це діло. Він скористався з хвилини, коли входили Грассени, взяв голову суду під руку і потяг його в нішу вікна.
– Ти добре себе показав, небоже, але досить уже відданості. Бажання заволодіти дочкою Гранде засліплює тебе. Сто чортів! Бий поклони, та лоба не розбий. Покладись на мене, я сам вестиму справу, а ти помагай маневрувати. Не личить тобі компрометувати гідність службової особи в такій…
Він не докінчив, бо почув, як пан де Грассен казав старому бондареві, подаючи руку:
– Гранде, ми дізналися про велике горе, яке спіткало вашу родину, про зруйнування дому Гійома Гранде і про смерть вашого брата; ми прийшли, щоб засвідчити вам своє щире співчуття з приводу цієї сумної події.
– Є тільки одне нещастя, – сказав нотар, перебиваючи банкіра. – Це смерть пана Гранде-молодшого. Та він і не застрелився б, якби йому спало на думку звернутися по допомогу до брата. Наш давній друг, чесний до кінчиків нігтів, збирається ліквідувати борги дому Гранде в Парижі. Мій небіж, голова суду, щоб позбавити пана Гранде клопоту в чисто судовій справі, пропонує свою допомогу; він сам негайно виїде до Парижа домовитися з кредиторами і належним чином їх задовольнити.
Ці слова, підтверджені виглядом виноградаря, який спокійно погладжував підборіддя, надто вразили трьох де Грассенів, котрі всю дорогу ганили скнарість Гранде, звинувачуючи його мало не в братовбивстві.
– Ах, я був певен цього! – вигукнув банкір, позираючи на дружину. – Що я казав тобі по дорозі сюди, пані де Грассен? Гранде сповнений почуття честі до кінчиків волосся, він не потерпить, щоб на його ім’я, лягла будь-яка тінь! Гроші без честі – це недуга. Є ще чесні люди у нас по провінціях! Це добре, це дуже добре. Я старий вояка, не вмію приховувати своїх думок, рубаю просто: грім і блискавка! Це – велично!
– Т… т… то зна… значить, ве… ве… величне ко… коштує чи… чи… чимало, – відповів добряга, поки банкір гаряче тряс йому руку.
– Однак ця справа, шановний мій пане Гранде, – вів далі де Грассен, – хай не ображається пан голова, є чисто комерційна і потребує досвідченого негоціанта. Треба ж добре розбиратися в обернених рахунках, авансах, обчисленні процентів! Я збираюся в Париж у своїх власних справах і міг би принагідно взятися за…
– Ми могли б с… с… спробувати до… домовитися о… обоє відносно всіх мо… мо… можливостей і без зо… зо… зобов’язань із мого боку, яких я не хо… хо… хотів би бра… а… ати на себе, – сказав Гранде, затинаючись. – Бо, бачите, пан голова, природно, пропонував, щоб я взяв на себе дорожні витрати.
Останні слова добряга промовив уже не затинаючись.
– О! – втрутилася пані де Грассен. – Це ж просто приємність – побувати в Парижі. Я б охоче сама заплатила, аби тільки туди поїхати.
І вона подала чоловікові знак, ніби заохочуючи його за всяку ціну відбити це доручення у супротивників; потім глузливо подивилася на обох Крюшо, які стояли приголомшені. Тоді Гранде ухопив банкіра за ґудзик сюртука й потяг у куток.
– Я куди охочіше довірився б вам, ніж голові,– сказав він йому. – Взагалі, тут щось негаразд, – додав, і гуля на його носі заворушилася. – Я збираюся придбати ренту. Мені треба доручити комусь купівлю ренти на кілька тисяч франків і не дорожче, як по вісімдесят франків. Кажуть, наприкінці місяця падає курс. Ви це знаєте, правда?
– Певна річ! Так що ж, виходить, мені треба буде підібрати для вас ренту на кілька тисяч франків?
– Небагато для почину. Але про це – анічичирк! Я хочу розіграти цю музику так, щоб ніхто нічого не знав. Ви укладете для мене угоду в кінці місяця; тільки нічого не кажіть Крюшо, щоб їх не розсердити. Якщо ви все одно їдете в Париж, подумаємо заразом, які козирі в мого бідного небожа.
– Отже, вирішено. Я їду завтра поштовим диліжансом, – голосно мовив Грассен, – і заскочу одержати ваші останні інструкції о… котрій годині?
– О п’ятій, перед обідом, – сказав виноградар, потираючи руки.
Візит обох ворогуючих партій тривав ще кілька хвилин. Після паузи де Грассен сказав, плеснувши Гранде по плечу:
– Чудово, коли є такі добрі родичі.
– Так, так, хоч це й не помітно, – відповів Гранде, – я добрий ро… дич. Я люблю свого брата і доведу це, як… якщо це не… не коштуватиме…
– Ми йдемо, Гранде, – озвався банкір, вдало перебиваючи його і не даючи йому закінчити. – Оскільки мій від’їзд прискорюється, треба дещо зробити.
– Гаразд, гаразд. Та я й сам, у зв’язку з ві… відомою ва… ва… вам спра… справою, зби… збираюсь пі… пі… піти в кім… кімнату роз… ду… думів, як каже голова Крюшо.
"От тобі й маєш! Я вже не пан де Бонфон", – сумно подумав чиновник, і обличчя його набрало такого виразу, який буває у судді, коли йому набридає нудна промова адвоката.
Голови обох ворогуючих родин пішли разом. Ні ті, ні ті не думали більше про виявлену того ранку зраду Гранде щодо виноградарів краю; вони марно намагалися дізнатись, що хто думає про справжні наміри добряги в цій новій справі.
– Ви зайдете з нами до пані д’Орсонваль? – запитав де Грассен нотаря.
– Ми прийдемо пізніше, пізніше, – відповів голова. – Якщо дядечко дозволить, я обіцяв мадмуазель де Грібокур завітати до неї увечері, і ми спочатку підемо туди.