Відповідь Тичини не здається особливо переконливою. Редакційна ж репліка витримана в досить доброзичливому тоні.
Тичина перелякався.
Межі поетової громадянськості мусили бути звужені. Тепер треба було обирати нові шляхи: або стати народним, або тільки державним поетом. І обирати так само, як багатьом іншим Хвильовому, Яловому, Досвітньому, Вишні, Кулішеві тощо.
Тичина трохи повагався, роздумуючи. В ці роки він публікує прекрасні вірші "Кримського циклу", ніби востаннє хапаючи в легені озон високої поезії. Вірші цього циклу — на рівні Тичинового генію. Ось — "Пляж" з хапливими ритмами скрипки:
З гори вона збігла і гола лягла, —
не знає, не знає, не знає чому —
жагуче коліна сумні розняла
і сонце приймає, як мужа.
Такі хвилеводи, така ряботінь, —
здається, здається, здається, от-от! —
тінь — та й немає, самії сліди:
риба стрілою-дугою з води.
"Які ще раби ми, які ще раби!" — бринить хаплива мелодія "Замісць сонетів..." і наступні рядки: "Куди не погляне — оскалений звір, і небо у чорних кривавих слідах" — такий же самий місточок. Тільки куди його поет перекидає? В минуле? Чи в майбутнє?
Тепер вже не знаю ні націй ні рас:
свободу людей своїм богом зову!
Як ці рядки нагадують рядки "Плуга" ("невже іще не помолюсь за моє кохання, за людину?"), але тон уже інший: там — спокійно-журливий, тут — хапливо-поспішливий. "Невчасна, сучасна, прекрасна любов" — це сказано по-тичинівськи містко і граціозно.
Поет відчуває, що дарована йому пауза — дуже коротка ("божевільний темп колише, мов павза на війні").
Поетові справді моторошно: позаду — добровільна відмова від самого себе — в ім'я дуже благородної мети, заради життя для всіх, позаду — "провали літ", за провалами — найдорожча пам'ять про верховини свого таланту, але повернення туди вже немає. Попереду — така ж невідомість: літературна дискусія от-от матиме своє адміністративне продовження. Поет дискутує з самим собою:
Ти знов. А як же дух і форма?
А як же вічне битіє?
Невже отак без сліду жорма
і пожере мене?
Чи, може, зовсім не питати? —
Мовчатиму. Мовчу.
Уже і Всесвіту не чуть —
лиш тиша ллє і ллє...
Поет намагається весь уміститися на цій невеличкій павзі. Він розуміє, радше передчуває, що в ній — викінчення його складної суперечливої долі. Та й як інакше: природу він "зрадив" заради громадського обов'язку радянського колективіста. Тепер його критикують по суті за надмірну громадянськість. Становище Тичини — особливо цікаве: його, народно-державного поета, критикує влада! Та влада, заради якої поет раз уже зрадив собі.
Дивись, дивись: нема поради,
нема тепер шляху до мас.
Цвіли колись твої декади,
поки ти жалко не погас.
Поет попав, як то кажуть, на слизьке. Шлях до мас йому відрізано. Лишається одне: переступити через самого себе і "поцілувать пантофлю Папи", подолавши відчуття бридкості. Іще є час на роздуми, але душу вже продирає перестрах: "Ходить ніч по саду місячними кроками, зоряними криками просіває пітьму".
Для душевної рівноваги лишається єдине — царство природи — твій єдиний неоманливий прихисток. Вона одна годна віддати тебе, зневіреного і настрашеного, під високу оборону вічності:
Візьми мене, природо,
і до своїх причисль.
Тінь,
протінь
у сонячнім саду.
І дай я зрозумію
твій зміст і твою мисль.
Тінь,
протінь
у сонячнім саду.
Як ти мене будила,
як ти мене вела,
як круг душі моєї
три вихори зняла.
Три вихори, три гімни,
три пісні битію —
мій труд, моє горіння,
любов і смерть мою.
Що першим себе значу,
що друге в сон кладу,
любов'ю назаряюсь
у сонячнім саду.
Поет передчуває власну Голгофу. І до нього повертається пам'ять сотвореного на землі добра ("слався, вічне випроміння людської краси!"). І свідомість цього наповнює його високим оптимізмом людини, готової до смерті.
"В самій своїй основі Тичина — органічно антитрагічний поет",— влучно зауважив колись М. Степняк. І ось чи не вперше після "Замісць сонетів..." поет згадує про свою смерть ("любов і смерть мою").
"Кримський цикл" — останнє віконечко полишеного храму Тичининої поезії, останній шпиль його генію. Його малюнки — геніально прості, як у Пікассо, зроблені, здається, однією лінією, не відриваючи руки од паперу:
Дельфін не гравсь у морі,
не був і сонцехмар —
на давню синю тему
задумалась гора.
Тільки тут, у камерному світі інтересів особистості, поет може виступати у всеозброєнні своєї техніки, яка нагадувала сучасникам техніку Рільке чи Валері:
Давно вже вечір. Риси —
мов вирізьблена рить.
Вгорі огонь горить.
І мовчки гробнуть кипариси.
Поет ущерть виповнений собою. Навіть тоді, коли пробує перекладати, йому на заваді стає цей надзвичайно індивідуальний талант. Ось переклад геніального "Парусу" М. Лєрмонтова, зроблений Тичиною 1929 чи 1930 року і присвячений Тодосеві Осьмачці:
Одно лише вітрило мрітне
У мрійнім моря маревен.
Чого шукає кругосвітнє
І що лишило там, ген-ген?
Бурхоче вітер, глиб подасться,
І щоглу з свистом натяга.
Гай-гай, воно й не прагне щастя
І не від щастя відбіга.
Під ним проміння блакитнясте.
Над ним одсончин золочин,
А він все рветься в поринаєте,
Неначе в бурях є спочин.
Уже чотири роки Тичину звали співцем "Партії веде", коли вийшла нова, ідейно правильна збірка "Чуття єдиної родини", і в ній серед велемовних віршів натрапляємо на прекрасний вірш "Курінь". І що ж? Вірш датовано: Алупка, 1926 рік. Це все той же прекрасний "Кримський цикл". Поет звертає свій зір до малого, незначущого світу:
Мені чути: вночі
хтось долівку гризе,
хтось розхитує підпори,
шарудить об курінь.
Я встаю, я свічу:
в'юнко лізе сколопендра,
а на столі павучок.
.................................
Бачу — лапки слухають,
чую — змовкло в шалаші.
Стало ж мені соромно,
стало смутно на душі.
Що само ж без уха,
а то й без очей.
Не теряє духа
в темені ночей.
Думаю, що в Тичині намічався новий етап — поглибленої, схожої до сучасного живопису, пейзажності, етап розкошування власного єства хай і на обмеженій території існування: щось схоже до герметизованої "екологічної ніші" прекрасного Володимира Свідзінського, але це мала бути окрема, виразно тичинівська "ніша":
О моє хороше,
вуска на носу!
Може, борщ ти любиш? —