…Натовп ніби наразився на невидиму стіну.
Марина стукнулася у чиюсь спину і теж спинилася. Невже прийшли? Куди? Чого? Нараз пригадалося : "Кизима і сина його..." Марина зіп'ялася навшпиньки і побачила море голів. "Кизима і сина його..."
— Люди добрі, пропустіть мене... — ледь чутно шепоче Марина, а куди вона поривається, і сама не знає.
Натовп хвилюється, гуде... І зненацька подається вперед, підхоплює Марину, несе... І Марина зрештою бачить згір'я. Чи гору. Вона біла від снігу.
Марині здається, що гора посивіла з горя...
На горі півколом стоять гусари, і їхні чорні обладунки різко виділяються на білому снігу.
— Ведуть!.. Ведуть!.. — почувся крик.
Натовп колихнувся і завмер.
Марина подалася вперед і побачила батька і брата. Батько тягнув поранену ногу, спираючись на синове плече.
"Посивів татусь", — подумала Марина.
Батько і брат були простоволосі, в сорочках... Вони ступали по снігу босими ногами, і Марині стало холодно — холодно.
Ось вони зупинилися і вклонилися людям. Натовп відповів на поклон поклоном.
— Дивіться! Всі дивіться! — загорланив огласник. — Зараз за бунти і непокору маєстату Речі Посполитої буде посаджено на палю відомих бунтарів, які цідили шляхетську кров, Кизима і сина його Кизименка!
І тільки тут Марина побачила два високі стовпи, на кінцях яких були гострі металеві наконечники...
— Буде посаджено на палі Кизима та сина його Кизименка!.. — не вгавав огласник. — Буде посаджено на палі...
— Люди! — раптом крикнув батько на все своє могутнє горло. — Слухайте ліпше мене, коваля Кизима, і сина мого коваленка. Коли завинили чим перед вами — не поминайте лихом!
— Бог простить! — відказав натовп.
— Будьте людьми, люди, а не бидлом! — гримів Кизим. — Ви не худоба! Ви вільні. Бог вас поробив вільними, а ляхи забрали у вас волю! БорітесяІ Що ми не змогли, те подужайте ви!
— На Січ утікайте люди! — почула Марина братів голос — Всіх вас ляхи не скарають. Україна велика!..
— Куйте залізо, поки гаряче! — гукнув батько.
— Щоб іскри сипались! — додав син.
Батько високим і дужим голосом заспівав:
Розвивайся, сухий дубе,
Завтра мороз буде,
Гей, завтра мороз буде!
Пісню підхопив ковалів син:
Убирайся, козаченьку,
Завтра похід буде,
Гей, завтра похід буде!
І Марина відчула, що біля неї співають люди, вся гора Киселівка співає козацьку пісню:
Я морозу не боюся,
В мороз розів'юся,
Гей, в мороз розів'юся.
Я походу не боюся,
Завтра й уберуся.
Співала пісню й Марина, співала, відчуваючи, як б'ється у неї під серцем дитя. Швидше, швидше з'являйся, сину, на білий світ, і зануртує в тобі гаряча нескорена кров Павлюків і Кизимів!
Козацькому роду та й не буде довіку переводу!..
КНИГА ТРЕТЯ
ВИЛІТАЛИ ОРЛИ, ВИЛІТАЛИ СИЗІ…
Ой, то ляхи — вражі сини
Вкраїну зрубали,
Течуть ріки кривавіі
Темними лугами.
Ступай, коню, підо мною
Широко ногами,
Ідуть ляхи — вражі сини
В погоню за нами.
Летить орел понад полем
І в повітрі в'ється,
Ой, там, ой, там славний козак
З поляками б'ється.
Ой, годі вам, вражі ляхи,
Руську кровцю пити,
Не один лях молоденький
Осиротив діти.
З народної пісні
ПРОЛОГ
…Першим стратили Гордія Чурая.
Хвилю тому чи дві Гордій ще задивлявся на весняне варшавське небо, хитав головою і, як завжди, добродушно дивувався:
— Ото вже не думав, що й у ляхів небо голубе!..
— Кажуть, що небо всюди однакове, — озвався Павлюк.
— Однакове, та чуже. А на Україні, — Гордій замріяно посміхався і наче аж молодів у ту мить, — воно рідніше. І блакитніше...
— Правда твоя, брате! Над рідною землею і небо рідніше!
Вони стояли на високому помості, аж рудому від засохлої крові (чи не на цьому помості закипіла гаряча кров Івана Сулими!), в оточенні ворожої юрми, що глухо гуділа й викрикувала злі погрози "українним схизматам". Але стратенники не звертали на те збіговисько щонайменшої уваги і тихо гомоніли між собою, і їхньої мови навіть барабани не могли заглушити. Обидва хоч і молоді, але вже срібновусі (за полонянську зиму вуса інеєм взялися), в білих сорочках, схудлі, змарнілі, катовані й мордовані, з слідами численних тортур на тілі, але спокійні, впевнені в своїй правоті, знаючи, за яку справу покладуть вони свої голови... То затихали, то знову гриміли барабани, а вони розмовляли між собою, ніби після довгої розлуки здибалися два приятелі і гомонять собі про те і се... Один світлоокий, задумливо-печальний, другий чорноокий, з добродушними іскорками в живих зіницях, котрі ніколи не гасли бодай і в найскрутніші хвилини життя... Не вгавають на майдані барабани...
А вони гомонять між собою.
— А в Полтаві яке небо? — питається Павлюк.
— О-о-о! — тільки й вигукнув Чурай. — В Полтаві небо що очі коханої...
Павлюк глянув на місто своєї загибелі. Все у Варшаві було високе, чорне і гостре: гостроверхі дахи магнатських палаців з кольоровими вікнами, незліченні вежі будинків, що тіснили один одного у вузьких вогких завулках Старого Міста і, не знаходячи місця на землі, витягувалися вгору, гострі шпилі костьолів, що скидалися на закам'янілі скелети якихось чудовиськ, ратуша і Свентоянський собор також намагалися проштрикнути небо гострими списами своєї верхотури... Глянув на майдан — чорні капелюхи ченців, що оточили поміст і ніяк не діждуться крові схизматів... Відвернувся... Не хотілося на них дивитися в останню мить свого життя.
— Нічого мені так зараз не хочеться, як на свою милу Полтаву глянути, — зітхнув Гордій світлою, тихою журбою. — Хоч одним оком. Хоч здалеку... Та ще якби скупатися у світлій Ворсклі, надіти чисту вишивану сорочку і посидіти на березі під зеленими вербами... Зозулю послухати чи горличку... Ех, гетьмане, ніколи ти не був у нашій Полтаві, а дарма! Благословенний рідний край! В мене хатина стоїть над самою Ворсклою і потопає у вишневому садку. А дружина яка в мене гарна! Горпина... Вона ж мене кожен день виглядає... А ще в мене дочка є, Марина. Ех, гетьмане, ніколи ти не чув, як моя дочка співає! Куди тим солов'ям!.. Не дівчина, а диво якесь золотоголосе!.. Сама й пісні складає... Хотів би я хоч одним оком глянути, якою виросте моя дочка!..
За мить до страти не знав Гордій Чурай, що мине небагато часу — і його дочка стане національною гордістю України, а легендарна слава народної піснетворки понесе її ім'я над віками... Марина Чураївна, славнозвісна піснярка з Полтави, на віки вічні прославить рідний край своїми невмирущими піснями. Через десять літ по загибелі Чурая і Павлюка почнеться Велика Визвольна війна проти польського панування на Україні, і пісня Марини Чурай "За світ встали козаченьки" стане маршовою піснею козацьких військ. Не один десяток пісень складе і виспіває за своє коротке життя Марусенька — надзвичайно вродлива, горда й талановита дочка Гордія Чурая, і ті пісні увійдуть в золотий фонд української культури, і будуть їх люди віками співати по всіх усюдах.