Розділ сьомий
— У твоїй хатині так гарно пахне чебрецем.
— Я знала, що ти прийдеш, і посипала долівку.
Він сів на лаву й пригорнув дівчину до себе.
— Чекала, чарівниченько?
— Він ще й питає! — крізь радісні сльози посміхнулась Орися. — Мені так затишно і хороше з тобою...
У вікно зазирав місяць.
Він цілував її вологі м'які губи.
— І я з тобою забуваю про все на світі.
— Це правда, що ляхи забагли миру? — Орися благально на нього глянула. — А може б, ти помирився з ними?
— З панотою? — схопився Остряниця. — 3 катюгами мого народу? З ляхами миритися — що вовку спину показувати. Стрибне!
Орися кинулася до нього, обхопила його за шию.
— Але ж вони самі просять миру!
— Просять, бо відчули себе в пастці. Тому й хочуть виграти час. А коли ми згодимося на мир і розійдемося, вони тоді переловлять нас, як зайців.
Орися стояла опустивши руки.
— Я хотіла як краще... Хіба вже не набридли ці війни... З року в рік пожежі та кров...
— Нікому не хочеться задарма воювати. Але й волі нам ніхто за так не подарує. Мусимо самі її здобувати. — Взяв дівчину, посадив собі на коліна. — Веселіше дивися на світ, Орисю. Ми переможемо! По всій Україні селяни беруться за зброю. Вісті приємні летять, Орисю. Лівобережжя повстало. Під Києвом діє отаман Сокирявий, під Лубнами з'явився Соломка. Скидан уже в Чигирині, Гуня захопив переправи по Дніпру... Ех, Орисю, Голтва — це лише початок!
— Але я за тебе боюся.
— Ти мене зачарувала, і я не загину. Твої чари відженуть від мене лиху костомаху! — Поцілував її, голублячи. — Будь моєю дружиною. Я самітний, Орисю. Дружина давно померла, а син десь у Полтаві козакує... То будь мені подругою, Орисю.
— Я буду твоєю, — Орися обвила його шию руками. — Буду, тільки ти... від гетьманства відмовся... Хай інші. А ти... зі мною... І будемо жити з пучок... З власної праці...
— Орисю, що ти кажеш?
— Ми житимемо вдвох у маленькій хатині над Голтвою, — не слухаючи його, збуджено шепотіла Орися. — Щоб ні війни, ні горя... Щоб я не боялася, що тебе вб'ють... Щоб не жахалась серед ночі... Щоб діти у нас були...
— Будуть, Орисю, все буде. І щастя, і мир, але тільки після перемоги. Хіба ми будемо щасливі, як Україна стогнатиме в ярмі?
Зненацька на вулиці почувся тупіт копит, хтось зістрибнув з коня і — чути було — біг двором.
— Ось і побув зі мною, — вихопилось в Орисі.
— Пане гетьмане! — затарабанили у віконце.
— Я зараз, Орисю! — Остряниця вибіг у двір і стрів свого джуру. — Що сталося?
— Ляхи нам ручкою помахали! — Онисько дер рота в посмішці. — Покинули табір і чешуть, як зайці, до Лубен! Таки ляшкам вправили роги! Тепер ми, пане гетьмане, на своєму копиті!
Вибігла Орися, Остряниця підхопив її на руки, закружляв з нею.
— Ляхи втікають, серденько! Лід рушив! Тепер вже не вони за нами, а ми за ними будемо гнатися! Хай Потоцький мастить жиром п'яти! Тепер ми їм сипнемо солі на рану!
Остряниця поставив Орисю на ноги, скочив на коня.
— Чекай мене з перемогою! — І тільки погупотіли копита.
Три дні Остряниця ішов по гарячому сліду Потоцького. Той спішно втікав на Лубни, уникаючи бою. Багнув будь-що відірватися від погоні й першому дістатися Лубен. Але й Остряниця гнав своє військо, майже не зупиняючись, не роблячи привалів, аби виграти час і не дати Потоцькому закріпитися в Лубнах. І все ж наздогнати поляків не міг: ті втікали шпарко, маючи надію на лубенський замок та міцну жовнірську залогу. Крім усього, в Лубнах зберігався чималий запас пороху й провіанту. А ще до Лубен мала надійти підмога з Бара. Сподівався на підмогу й Остряниця: на зустріч з ним до Лубен поспішав отаман Мурка із загоном запорожців та донців. Остряниця картав себе, що відразу ж вночі не погнався за ляхами, як тільки ті почали відходити. Отамани відрадили. А що, коли поляки вночі влаштують засідку? Їхній відступ ще нічого не означає. Потоцький попри все має вдвічі, якщо не втричі, більше військо, запаси пороху та куль. Досить йому вгамувати паніку, навести лад та влаштувати засідку в дорозі... Остряниця тоді погодився з отаманами, а тепер шкодував. Ні-ні, та й наверталася думка, що він необачно випустив з своїх рук перемогу. А в Лубнах ляхи оговтаються, отримають підмогу, і здолати їх буде не легко... Все ж відганяв від себе сумніви... Швидше!.. Швидше!..
Була середина травня, земля аж буяла від зелені, дні стояли погідні, сонячні, теплі. Настрій у повстанців був піднесений, незважаючи на швидку гонитву і втому, козаки були веселі і всю дорогу співали пісень. Вперше — бо вони, а не ляхи, женуться.
Наче і втоми не відчувають козаки, все вперед і вперед, тільки в'ється курява над полем та пісня гримить… Попереду війська під бунчуком і знаменами їде гетьман, і на його обвітрених, різко окреслених губах квітне посмішка. Чорні очі примружені, травневу далечінь оглядають.
— Та й прудко ж ляхи чешуть! — хитає головою хорунжий Чуприна. — Третій день не здоженемо! Урвався їм таки бас-басюра!
— Про мене, хай вони втікають хоть і до Варшави! — каже старшина Недригайло. — Я залюбки за ними до самої Вісли гнатимуся! Аби-сте вороги з копит звалилися!
Сміються козаки, весело гомонять. Посміхається сам до себе і гетьман. В серці його — весна. Дві щасливі ночі з Орисею не забуде він до скону своїх літ. Ніколи, за все своє життя не був він таким щасливим, як у ті дві ночі. Дві срібні місячні ночі в маленькій хатині Орисі-чарівниці… А третьої він залетів до Орисі на хвильку, прощатися. Вона вибігла йому навстріч з сльозами на очах. Підхопив її на руки, підняв до себе в сідло.
— Пусти! — засоромилась вона. — Люди ж дивляться...
— Хай дивляться! Хай усі бачать, що Остряниця приїхав попрощатися з своєю дружиною!
— Я не пущу тебе! — сказала вона і взяла повід в свої руки. — Хай повертає кониченько у двір.
— О ні, Орисю, я мушу гнати ляхів! — Він забрав у неї повіддя. — Я спішу. Прощай, серденько. І не журися. Ми ще будемо вдвох!
А тут де не візьмись — сотник Хрущ.
— Пане гетьмане, а як же я? — вигукнув благально. — Зібрався в похід, а жіночка нікуди з Голтви не пускає.
— Будеш, пане сотнику, отаманом Голтви! — сказав Остряниця. — Бережи місто і не впускай сюди ляхів.