— Слухаю, вашмосць! — ротмістр крутнувся і побіг до війська.
Потоцький відпустив гінця і повернувся до себе в намет, де на нього вже очікував князь Вишневецький. Слуги приготували сніданок на маленьких столиках (полковник навіть в поході намагався жити з усіма зручностями і возив за собою меблі, особливо крісла, котрі він любив, та скрині для вбрання). На окремому столику були поставлені кубки з вином.
— Прошу, князю, до столу! — запросив Потоцький і вперше за останні дні посміхнувся. — Але ж і вісті у мене, проше пана! Польний гетьман з силою війська буде незабаром тут. Вип'ємо, друже!
Щедро пили угорське вино і після кожного кубка, які їм наливали слуги, обоє ставали все гарячішими і балакучішими.
— Прийде Миколай, ми їм зломимо хребта! — вигукнув князь і трахнув кулаком по столу, котрий аж підстрибував від тих ударів. — В наших ясновельможних ногах повзатиме голота бурлацька!
— Але тоді перемога дістанеться Миколаю, а не нам! — мовив розігрітий вином полковник. — Я сам бажаю вікторії! Наступ!.. — Полковник схопився і з криком: "Гармаші!.. Ану починайте!.." — вибіг.
Гахнула перша гармата, і ранкової тиші як не бувало. Заворушився польський табір, жовніри та німецькі піхотинці, позіхаючи, вилазили із шанців, шикувались за валом для атаки. Гармати лунко били по всій лінії. В козацькому таборі падали ядра, але повстанці у відповідь — ні звуку.
— Пороху в схизматів обмаль! — задоволене потирав руки полковник. — Та й гармат раз — два...
— І все одно, мов косою, різонуть по наших хоругвах! — кисло озвався князь, длубаючись у зубах. — Звичайна хлопська манера — підпустить близько, а тоді одним шквалом...
Так воно й сталося. Ледве хоругви з галасом наблизились до козацького табору, як залпом вдарили гармати й спустошили перші ряди. Далі затріщали мушкети, самопали, лунко загупали гаркебузи... Цього було досить. щоб хоругви, нюхнувши козацького пороху, закрутилися на місці і, зрештою, позадкували... Потоцький скреготнув зубами і сховався в наметі. Хмелю від випитого вранці вина як не було! Носився в наметі й бурчав:
— Коли б у мене були такі вояки, я б уже півсвіту захопив би!
Того дня хоругви ще двічі пробували атакувати козаків, але щоразу відкочувались назад... Ледве засутеніло, як полковник, відмовившись від вебері, ліг спати. Довго качався на скрипучому деревинному ліжку, котре він всюди возив за собою, поринав у дрімоту і знову схоплювавсь, як починали бити гармати. Опівночі його розбудила густа й похаплива стрілянина. В намет вбіг поручник.
— Вашмосць! Лотри спробували було напасти на нас! Напад відбито, але хлопи, втікаючи, захопили дві наші гармати. І вирізали півхоругви.
— Пся крев! — прохрипів полковник і велів збільшити особисту охорону, котра і без того щільним кільцем оточувала його намет.
Перед ранком полковника розбудили вдруге.
Ротмістр Ханєцький сяяв, як новий таляр.
— Вашмосць! Радий доповісти, що хлопський полковник Скидан у наших руках. Біля Дніпра його схопили. Битва була люта. Козаки хотіли відійти назад за Дніпро, але ми порубали човни. — І хвацько додав, натякаючи на винагороду: — Служу Короні і королю!
— Я доповім про пана ротмістра єгомосці польному гетьману! — буркнув Потоцький.
По хвилі жовніри ввели закривавленого полковника Скидана. Втративши багато крові, полковник був блідий і, певно, з останніх сил тримався на ногах... Потоцький уважно оглянув бранця. На полковнику було звичайне вбрання козацького старшини: кунтуш з атласу, підперезаний турецьким поясом, що був гаптований золотом, поверх кунтуша — черкеска. Червоні шаровари, сап’янці. Голова закривавлена. І вуса криваві. В очах — полум'я ненависті.
— Що, пане полковнику, не сподобалось тобі служити королю? — крізь зуби процідив Потоцький. — До бунтівних лотрів перебіг? В схизматські полководці забаг вибитись? Посидиш у Києві на палі! Високо піднімемо!
Скидан кров'ю плюнув у лице Потоцькому...
Ще два дні Потоцький гриз козацький табір, та зрештою, переконавшись, що приступом його не взяти, змінив тактику. Почалася довга й одноманітна облога. День у день безнастанно били гармати по табору повстанців. З раннього рана й до настання темряви летіли їм на голови сотні і сотні ядер. Вітер не встигав розвіювати пороховий дим, вуха глухли від гарматного гулу... Козаки у відповідь мовчали — берегли норах. Зате Потоцький не шкодував набоїв.
Небавом в польський табір почала прибувати підмога. Першою з'явилась коронна артилерія та угорська наймана піхота. За нею прибув польний гетьман з кіннотою. Станіслав Потоцький вибіг навстріч своєму високопоставленому брату. На очах у війська брати обнялися.
— Ге-ге, Стасю! — вигукнув Микола Потоцький, притискуючи "брата до парчевого каптана, гаптованого золотом. — Хлопи загнані в землю! Ось тепер ми їм вломимо карка! Назавжди! І золотий спокій полонить нашу ойчизну. Нєх жиє Корона!
Того ж дня капелан Окольський злорадно запише до сього щоденника:
"Бунтівливі селяни щодня спостерігали з окопа прихід (до М. Потоцького) нових полків, тим часом як самі вони не мали жодної підмоги".
З нагоди прибуття польного гетьмана полковник влаштував гучний банкет: вина, як і пороху, в нього були невичерпні запаси.
А поміч все прибувала й прибувала: воеводич брацлавський, ротмістр Цонтовський з гусарами, козаками та слугами. Сотні гусарів, козаків та піхотинців привів краківський воєвода, за ним — староста Хмельницький на власний кошт привів сто козаків і сто драгунів, прийшли хоругви ланкоранського старости, загін київського біскупа, остерського старости... Шляхта, ніби галич, зліталась у гирло Старця, аби заклювати останніх захисників волі.
Табір Потоцьких, Станіслава й Миколи, щодень розбухав, доводилось нагортати додаткові вали, аби розмістити все нові й нові загони шляхти. З такої нагоди польний гетьман зібрав шляхту на банкет і, піднявши срібного келиха, проголосив:
— Вельможне панство! День нашої блискучої вікторії вже зовсім близько! Біля Старця й Дніпра панство навіки вломить карка свавільному хлопству. П'ю за вікторію, яка завтра покриє шляхетську зброю!
Пани кричали "віват!" і спорожняли келихи дуже швидко.