— Вашмосць!..
Пан комісар здригнувся від несподіванки, загорлав:
— Якого дябла?!
Дворецький з розпухлим, як бульба, носом (і його товк у стіну) гнеться в дугу, намагаючись не помічати, що в пана комісара під розстебнутим халатом немає нічого. — Вашмосць! Гонець з Бара!
— Нарешті! — не втримавшись, закричав пан комісар. —Чого та стоїш, телепню? Негайно впускай!
— Слухаю пана, — дворецький визадковує.
Гонець з Бара — це вже ліпше! Данилович застібує халат. Гонець може бути й шляхтичем. Та ось і він. Входить високий, ставний козак з чорними вусами, що ледь сивиною взялися, з моложавим, худощавим лицем, смаглявим, обвітреним, з чорними блискучими очима. Але голубий жупан виказує реєстровця. Пан комісар набурмосився. Відтоді, як йому в однім спіднім довелося втікати з Чигирина, реєстровців терпіти не може. Сердито питає:
— Хто такий?
— Гордій Чурай, вашмосць! — голосно кричить гонець. І витягується в струнку, поїдаючи очима Даниловича. — Із Бара від його милості коронного гетьмана!
— Реєстровець? — похмуро питає пан комісар.
— Саме так, вашмосць, сотник реєстру Гордій Чурай! — крикнув гонець. — 3 найвірніших реєстровців його милості короля, Корони і всієї Речі Посполитої, вашмосць.
Гм... Найвірніший? Це вже краще. Побачимо, який ти найвірніший. Реєстровцям вірити — що вовком орати. Давно їх треба на хлопів обернути. В дугу зігнути! Але зараз, в такий час, доводиться терпіти. На безриб'ї і рак риба.
— Найвірніший, кажеш?
— Саме так, вашмосць! — вигукнув гонець. — Такий вірний, що далі вже нікуди!
— Чому коронний не прислав когось із шляхти?
— Шляхта, вашмосць, не ризикує й носа потикати на Україну. Всюди бунтівна чернь. Оглянутись шляхтич не встигне, як на палі опиниться. А я, вдаючи прихильника бунтарів, в'юном прослизнув.
Гм... І це правильно. Шляхтича зараз ні за понюх тютюну на той світ відправлять. А коли цей плебейський бевзь найвірніший, те можна його використати. А потім у хлопи! Усіх гамузом, і вірних, і не вірних!
— Як там у Барі?
— Нічого, але гірш, ніж у Полтаві! — випалив гонець. — Скажу, вашмосць, ніде нема краще, як у Полтаві!
— До чого тут Полтава? — витріщався пан комісар. Найвірніший гонець з Бара втупився у пана комісара безневинними і чистими, як у дитини, очима.
— Поговірка у мене така, вашмосць! Нема ніде краще, як у Полтаві.
— Щось мені не подобається твоя поговірка.
— Але мені, вашмосць, подобається! — з тим же безневинним виглядом відповідає гонець. — Маєток я мав у Полтаві, як вірний служака Речі Посполитої. Так клята чернь спалила. Довелося втікати в Бар. Але я своє ще візьму. Я цю бунтівну Русь дотла викореню!
— Так, так, ми цю Русь викоренимо! На палі її! На шибениці!
— Саме так, вашмосць! На краще чернь і не заслуговує! — вигукує гонець, витріщивши на пана комісара очі. — Ми найвірніші вояки його милості короля, Корони і Річ...
— Гаразд... гаразд. Я не сумніваюся у твоїй вірності, сотнику, — спинив Данилович потік клятви. — Коронне військо скоро вирушить гамувати хлопів?
— Вже збирається, вашмосць! Ми таки покажемо черні, де раки зимують! На шибениці, вашмосць! На палі її, вашмосць! Я, як найвірніший сотник Річ...
— Як справи на волостях? — вдруге перебив його клятву комісар. — Маєтки горять?
— Горять, вашмосць! І добре горять. Я, як найвірніший сотник Річпосполитої, просто спокійно дивитися не можу, як панське добро з димом вгору йде. Серце кров'ю обливається, вашмосць! Павлюк в Чигирині сидить, а Скидан сюди йде.
— Куди це сюди? — витріщився Данилович.
— В Данилівку, вашмосць!
— Карпо Скидан? — здригнувся комісар. — Цього ще не вистачало!
— Саме так, вашмосць!
— Та не кричи ти, як пришелепкуватий! — замахав руками Данилович. — Багато в нього черні?
— Сот п'ять, вашмосць. Нахвалки жене на вашу милість. Я його, каже, на палю посаджу!
— Кого це?
— Вашу милість.
Данилович вбирає голову в плечі. А в нього лише півсотні жовнірів. Виходить, кепські справи. В Скидана милості не випросиш. Мабуть, уже й палю приготовив. Брррр! Аж морозить...
— Не трусіться, вашмосць! Я і моя найвірніша сотня у вашому віданні!
— Та не горлопань на увесь палац! — відсахнувся пан комісар. — Тут і так голова від думок тріщить.
— Не можу інакше, вашмосць! — як і перше, вигукує гонець. — Вірність з мене так і пре! Бо я служу не бунтарям, а королю і Короні. І моя найвірніша сотня козаків, вашмосць!
— Щось ти надто розкричався: найвірніші, найвірніші — бурчить комісар. — Ти справді бевзь чи прикидаєшся?
— Найсправжнісінький бевзь, вашмосць!
— Воно й видно... Плебей!
— Плебей, вашмосць, але найвірніший!
— І не заціпить тобі!
Сотник здивовано витріщився своїми безневинними очима на комісара.
— Хіба вашій милості було б ліпше, аби я привів невірних козаків, котрі б посадили вашу милість на палю?
— Що ти мені палю тичеш?
— Слово прохопилося, вашмосць! Але мою вірну сотню не впускає пан ротмістр до замку! Браму зачинив, ще й погрожує відкрити вогонь. Мене впустили, а сотня під мурами тиняється. Але ж я її з самісінького Бара вів для захисту вашої милості. А час гарячий, принесе Скидана — не минути вашій милості палі!
— Ти знову про палю?!
— Вибачаюсь, вашмосць!
Данилович вагається: впускати чи не впускати? До реєстровців він особливої довіри не має. Та ще в такий час. Вже довелося від них у вікно вистрибувати. А коли Скидан прийде? Бррр! На палю посадить, це точно. Ліпше реєстровців впустити.
— Стривай, сотнику. Наторохтів ти три міхи, а супліки від коронного так і не показав. Лише мене з пантелику збиваєш.
— Стараюсь, вашмосць! — чи не вперше в наївних очах Чурая спалахують глузливі іскорки.
— Що-о? Де супліка, пся крев?!
— Папір? — гонець уже відверто корчив з себе дурника. — Який папір, ваша милість?
— Від коронного, сто дяблув!
— А-а... від коронного, — здивовано протяг сотник. — Так би й казали зразу, ваша милість.
— То де він?
— Хто? — здивовано питає гонець.
— Папір, пся крев!! — аж скрегоче зубами пан комісар. — Від коронного де папір? Хто тебе, такого дурня, прислав? Хіба інших не було?
— Інших послали до розумних, а мене до вашої милості.
— Ти глузуєш, сто дяблув?! Давай супліку, бо я тебе і всю твою найвірнішу сотню на палі пересаджу!